Яким же високим патріотичним духом, свідомістю, небайдужістю наділені ті, хто добровільно просився на фронт. Хто вистоював довжелезні черги до військкоматів, аби лише отримати дозвіл бити клятого ворога. Вони добре розуміли, що війна — це найвищий ризик, надскладні випробування, і що життя може обірватися в одну лише мить… Та цими неймовірними людьми керувала надпотужна внутрішня сила — Воїна-Захисника. І коли кажуть, що добровольці — з особливого сплаву, це правда, яку ніхто ніколи не зможе спростувати.
Зигзаги долі
— На другий день, як дізналися про початок війни, мій дядько — мамин брат, Василь Соколюк, мій чоловік Олександр Павлюк, чоловіків рідний брат — Володимир поїхали до військкомату, без зайвих пояснень, без сумнівів, — розповідає Людмила Павлюк. — Чоловіки повинні захищати країну — ось що почула від них.
Василь проживав у Білевому, ми — в Ріпках на Ізяславщині. Села практично поряд, і бачилися досить часто. Василя я швидше вважала своїм старшим братом і невід’ємною частинкою нашої сім’ї. Уявіть, у якій тривозі билося моє серце, коли троє чоловіків з родини пішли до військкомату, — продовжує Людмила. — Василь ще сподівався повернутися додому, зібрати речі. Але на це вже не було часу. І досі на столі у його батьківській хаті відкладені вбік бритва, зубна паста, мило, які планував взяти з собою на війну. Але то був його останній день у рідній хаті. Пішов і вже не повернувся…
Усі в Білевому про Василя Соколюка говорили як про висококласного токаря. На токарному верстаті виготовляв речі, якими дивувалися й досвідчені майстри. У місцевому господарстві, де він працював, зумів здобути повагу та визнання.
А коли серце майстровитого парубка заполонила дівчина з Криму, котра гостювала в бабусі, запропонував їй одружитися. Згодом переїхали до Красноперекопська, де й почали облаштовувати своє життя. Зводили будинок, господарювали із надією на краще.
Проте у 2014-ому шляхи подружжя розійшлися. Василь повернувся до Білевого, його дружина залишилася в Криму. Він став опорою для своєї матері, бо ж батько, рано відійшов у засвіти. Свого часу Галина Василівна Соколюк була однією з найкращих доярок району та області. Місцева преса неодноразово писала про неї, як про передовика, яка досягала першості із надоїв молока упродовж багатьох років.
А в пенсійному віці турботи й тривоги Галини Василівни були пов’язані з родинами своїх вже дорослих дітей — Ольги, Віктора, Василя. Жалкувала дуже, що у наймолодшого сина сімейне життя не склалося, що Бог не дав йому діток. Бо Василь міг би їм дати стільки любові. Умів і заспокоїти, і втішити, і розвеселити, недаремно племінники до нього так горнулися. Племінницю Люду ніжно називав «донею», а її дітей — Аню та Романа — просто обожнював. Без сумніву, радів би він і Назарчику, який народився вже після його загибелі і якого у мирні часи Василь обов’язково узяв би на улюблену риболовлю…
— У Василя було немало задумів. Хоч він і важко переживав розлучення, але розумів, що треба рухатися далі, треба мати ціль у житті, — каже племінниця. — Розпочав ремонт у хаті, облицював грубки для опалення помешкання. Хотів висадити молодий сад, з новими сортами яблунь, груш, слив. Викорчовував старі, розчищав територію. Але цим мріям не судилося здійснитися.
Якщо померти, то Героєм
І Василь Соколюк, дядько Людмили, і її чоловік Олександр Павлюк, і чоловіків брат — Володимир Павлюк стали воїнами Третьої танкової бригади. Згодом Володимира направили до іншої військової частини, що дислокувалася поблизу Миколаєва. А Василь Соколюк і Олександр Павлюк воювали на Ізюмському напрямку.
— Василь був механіком-водієм танка під номером 531, — продовжує Людмила. — Дзвонив нам, заспокоював, хоч ми знали, що під Ізюмом — справжнє пекло. Його побратим Федот пізніше розповів нам, що 17 квітня 2022 року три українські танки вирушили на позиції. Екіпаж Василя був попереду. На нього і прийшовся основний удар. З інших — бійцям начебто вдалося вистрибнути, а перший танк увесь покрився полум’ям. 7 квітня 2022 року Василю виповнився 51 рік. А 17 квітня, через десять днів, він загинув.
Ще цілий рік Василь Соколюк вважався зниклим безвісти. Увесь цей час, у важких переживаннях, рідні сподівалися на диво.
— Одного дня хтось подзвонив з невідомого номера і повідомив, що Василь у полоні. Мовляв, перекажіть дві тисячі доларів і його переведуть до Дніпра. А вже звідти він зможе швидше потрапити додому. Ми вже чули про шахраїв, які готові наживатися на чужому горі, просили надати підтвердження. Зрозуміло, що не отримали. Але пройдисвіти вдосконалюють своє «ремесло», можуть скидати фотомонтаж, щоб рідні повірили. Як же ми хотіли, щоб Василь був живим, але з розповідей побратимів розуміли, що шансів у нього не було.
Та навіть через рік, коли нам повідомили, що Василя ідентифікували за аналізом ДНК, і що родина зможе поховати його рештки, розум опирався, не хотіли сприйняти цю страшну звістку. «Ми ж його не бачили. Може, не він? Може, справді, в полоні?» — постійно крутилася думка.
Побратим Василя, який приїздив провести його в останню путь, згадав, що якось Василь сказав: «Я хотів би померти Героєм». Так і сталося. Він загинув Героєм і поповнив Небесне військо. А я, навідуючись до порожньої хати, — додає на завершення племінниця Героя, — так і не наважуюся прибрати речі, які він планував узяти з собою на війну…