Курси валют

Життєвий шлях ліквідатора аварії на ЧАЕС, очільника Хмельницької обласної громадської організації «Союз Чорнобиль Україна» Володимира Анатолійовича Якимчука.

14 грудня по всій Україні відбулися заходи з вшанування пам’яті ліквідаторів наслідків наймасштабнішої техногенної катастрофи — аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Відтоді минуло вже 37 років, однак час не стирає спогадів… І ліквідатори, які прийшли до пам’ятників у різних куточках нашої держави, згадують своїх колег та друзів, яких уже немає серед живих… В нашому обласному центрі відбулися покладання квітів і лампадок біля пам’ятників героям-ліквідаторам, які без страху й з великою самовіддачею вступили в двобій з ядерним лихом. Їх вшанували хвилиною мовчання і молитвою.

Історія кожного ліквідатора особлива, бо так чи інакше аварія на ЧАЕС вплинула на їхнє життя. І та доза радіації, яку вони отримали під час ліквідації, стала ключовим фактором, адже забрала здоров’я та, на превеликий жаль, і життя.
Володимир Анатолійович Якимчук із перших днів аварії на Чорнобильській атомній брав участь у ліквідації її наслідків.
За його сприяння в обласному центрі збудовано пам’ятник героям та жертвам Чорнобиля. Він був на відстані трьох кілометрів від реактора. І те, що довелося побачити, закарбувалося болем на все життя…
Народився Володимир Якимчук 15 жовтня 1950  року в селі Слобідка-Ходацька Барського району на Вінниччині. Батько Анатолій Якович був агрономом за фахом, заслуженим працівником сільського господарства України. Мати Ольга Іванівна працювала лаборантом у Деражнянській та Віньковецькій насіннєвих лабораторіях, а також на Хмельницькому міжгосподарському тепличному комбінаті. Батьки (світла їм пам’ять) виховали трьох дітей. На жаль, відійшла у засвіти і сестра Володимира Анатолійовича Людмила. Брат Леонід, військовослужбовець, перебуває на заслуженому відпочинку.
Після закінчення восьми класів юний Володимир вступив до технікуму механізації сільського господарства. Потім був направлений на роботу у Віньковецьке районне об’єднання «Сільгосптехніка» на посаду дільничного механіка.
Далі було навчання у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті, де він здобув фах інженера-механіка. Трохи попрацювавши, відслужив у армії в ракетних військах на Вінниччині.
У 1975  році його призначено старшим інженером обласного об’єднання «Хмельницьктранссільгосптехніка», через десять років очолив обласний «Хмельницькагропромтранс». У 1997-му Володимир Якимчук призначений директором  «Хмельницькоблсільгосптехніки».
На час аварії на Чорнобильській атомній електростанції Володимир Анатолійович якраз був директором «Хмельницькагропромтрансу». Він пригадує, що тоді в об’єднання входило чимало транспортних підрозділів, які виконували багато різних функцій, зокрема, перевозили сільськогосподарські вантажі. Практично в кожному районі розміщувався підрозділ, де в середньому нараховувалося до 150 машин. Система була потужна, люди працьовиті, тож невипадково тримали першість у перевезенні зернових, особливо відзначалися на перевезенні цукрових буряків.
Однак 26 квітня 1986-го все змінилося...
«Надійшла вказівка з Києва направити в Чорнобильську зону транспорт. Тож ми підняли в першу чергу воєнізовані колони, які були на той час у Хмельницькому, Славуті, Ярмолинцях, Теофіполі та ін. 28 квітня почали відправляти транспорт: спершу воєнізовані колони, потім доукомплектовували їх автомобілями відділень райсільгосптехнік. Загалом було направлено 400 автомобілів. До речі, колони на Чорнобиль відправлялися з Лезневого, звідти відправляли машини і з районів».
А першого травня Володимир Анатолійович отримав телеграму, що потрібно прибути в Чорнобиль для організації робіт. Він одразу зателефонував своєму заступникові Володимиру Дев’ятирукову (світла йому пам’ять), ввечері вони удвох сіли в автомобіль і поїхали (якраз було 1 травня і водії роз’їхалися по селах).
«У Чорнобилі штаб розміщувався на автовокзалі. Прибувши туди, нам повідомили, що відбудеться нарада в міській адміністрації. Мій заступник поїхав по місцях навантаження автомашин, а я — в адміністрацію, — каже Володимир Якимчук. — Там було засідання штабу, де протягом чотирьох годин доповідали голови сіл про ситуацію. А вона була дуже важка, людей евакуювали, тож потрібно було вивезти худобу з колгоспів. Водії змушені були самостійно її завантажувати на автомашини і доставляти до столиці на м’ясокомбінат, а також під Київ у ліс у велику обору привозити худобу. Частину машин направили також до Новограда-Волинського». Вивозити її було дуже складно, і водії зіткнулися з великою кількістю труднощів: завантаження, відсутність води для спраглої худоби тощо. Водії навіть ламали гілки дерев і накривали машини, щоб захистити худобу хоч трохи від сонця, бо тоді було дуже тепло. Транспорт був зовсім не пристосований для таких перевезень. Ніхто не думав, що в дорозі необхідно поїти худобу. Однак люди, які виконували свою роботу, не скаржилися, з повною віддачею робили все, що потрібно, ніхто не відмовився і не втік.
Аж перед 9 травня, зазначає Володимир Анатолійович, вони повернулися додому з відрядження. «Ситуація У Чорнобильській зоні була дуже напруженою, людей, які могли би допомогти, в селах практично не залишилося. Тому водії самотужки мусили худобу вантажити і доставляти з 30-кілометрової зони, в тому числі і з зони реактора (неподалік атомної станції), де теж були господарства. Подальшу долю вивезеної худоби ніхто не знав.
Згадує, як на в’їзді до Чорнобиля стояв четвертий автобусний парк Києва. До двох сотень автобусів були направлені в Чорнобиль для евакуації людей. Володимир Анатолійович був від реактора на відстані трьох кілометрів, побачений жах не забуде ніколи. Особливо врізалися в пам’ять клуби радіаційного диму, які здіймалися над ним.
«Засобів захисту ніхто не видавав, тож водії працювали в зоні радіації фактично без нічого. І лише після прибуття додому надійшла телеграма, щоб закопати одяг і взуття, в якому водії перебували в Чорнобилі, — говорить Володимир Анатолійович. — Загалом обстановка була такою, що не було коли і кому попереджати про якісь засоби захисту — все робилося в прискореному темпі. На виїзді з Чорнобиля з 30-кілометрової зони стояв пост, мильним розчином на ньому обробляли автомашини, видавали довідку, і ми виїжджали. В Хмельницькому такий пост був у депо на Гречанах, де мили машини, що прибували з Чорнобиля».
Коли повернулися, пригадує він, почули дзвін зумера (прилад для вимірювання радіації), і при перевірці санепідстанцією автомобіля під колісним ковпаком виявили пісок, який набився. Він був радіоактивний, тож через це і дзвенів зумер.
Ясна річ, Чорнобиль неабияк позначився на здоров’ї практично всіх ліквідаторів, багатьох із них вже немає серед нас.
«Після Чорнобиля ми вирішили заснували обласну громадську організацію «Союз Чорнобиль Україна», — ділиться мій співрозмовник. — Як у районах, так і в області. Вони діють і донині». Обласну організацію Володимир Якимчук очолює з 2005 року.
Він нагороджений Почесною грамотою ВРУ, орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесними грамотами Хмельницької ОДА, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, чорнобильськими відзнаками та ін.
Разом із дружиною Оленою Андріївною виростили сина Анатолія та доньку Анну. Тішаться чотирма онуками Оленою, Соломією, Софією та Михайлом.
Нехай Всевишній береже Вас, Володимире Анатолійовичу, і дасть сил та здоров’я. А ми пам’ятатимемо і вшановуватимемо подвиг ліквідаторів на ЧАЕС.