Уже тривалий час я проживаю у Львові, куди мене привели студентські роки, а згодом — викладацька, наукова діяльність. Проте й досі не перериваю зв’язку зі своїми земляками, з рідною Віньковеччиною. Мені цікаво, як змінилася вона, як склалося життя однокласників, добрих знайомих і особливо цікава для мене творча Віньковеччина. Бо мій рідний край багатий на талановитих людей. Серед них — Петро Староста, автор шести поетичних збірок, лауреат Хмельницької обласної літературно-краєзнавчої премії імені Василя Баженова (2021 р.) за історико-документальну повість «За горизонтом болю», керівник Віньковецької літературної спілки «Огневежа». І нещодавно побачила світ нова поетична збірка Петра Старости «Слів мелодійних перевесло», яка дуже співзвучна нашому неспокійному часові.
У віршованих творах збірки — «Війна з ордою», «У ріднім краю небо плаче тихо», «Четвер кривавий», «Гнів — зброя невідпорна», «Звитяги час», «Борня», «Убити гідру», інших він рішуче засуджує загарбницьку війну путінської росії. Ятрять душу величезні людські втрати на фронтах визвольної війни, але поет безмежно вірить у неминучу перемогу України над «ордою виродків і гопників з боліт», нелюдами-
агресорами.
«...Вкраїнські воїни в праведних боях
Від катів кремлівських націю рятують,
З вірою, що злине перемоги стяг,
Жертви всіх героїв не минуться всує»,
— наголошує у баладі «Зацвіла лаванда».
Таку ж оптимістичну думку митець висловлює і в поезії «Страшна війна»:
«...Війна початок має і кінець
Настане час — зупинить бійню смерті жнець,
Зоставивши в серцях незгойні рани...»
Викриває поет і багатовікову терористичну, шовіністичну політику московитів щодо нашого народу, якого вони зневажливо, цинічно називали «плебеями», «хохлами»; всіляко в нього вбивали дух свободи, честі, гідності, кремсали віру й безсовісно крали його історію.
«Братами ми не будемо ніколи,
Бо ми народи різні споконвік.
Ви честі українців не збороли,
І лізли в душі скопищем шулік».
(«Ми не брати»)
Голодоморами, тюрмами, концтаборами, виселеннями, переселеннями росія вбивала наш волелюбний, трудовий люд; вбивала фізично, морально і його національно свідому інтелігенцію. В кінці жовтня 1937 року, виконуючи постанову панівної ленінської партії під номером 52/94 «Про антирадянські елементи», в урочищі Сандармох було розстріляно 290 видатних діячів української культури. Пізніше там же було ще вбито понад 670 осіб. Про цю величезну трагедію з гірким болем говорить автор у вірші «Тридцять сьомий»:
І, всебічно аналізуючи наслідки діяльності сучасних доморощених чиновників нашої держави, Петро Іванович ганьбить їх за масове беззаконня, хабарництво, безвідповідальність, підступність, кар’єризм і т.п. Вони своїми злочинними діями «плюндрують хату рідну», тобто Україну, безсовісно брешуть довірливим низам про майбутні щасливі в країні зміни — примарні блага. Ба більше, посеред запеклої російсько-української війни клан скоробагатьків — олігархів не припиняє амбітні політичні конкуренції в боротьбі за владу, багатства, посади, соціальні привілеї.
Автор переживає й співчуває нашим жінкам-берегиням, які, через бойню, розв’язану росією, стали нещасними вдовами:
«Потік людей, вінки, військова нагорода,
Сердечні співчуття, схвильовані слова...
Без милого в ці дні зів’яла її врода
І статус причепився — молода вдова...»
Війна «рашенської почвари» нищить любов, надії, сподівання, робить сиротами дітей… І цей біль має будити нашу свідомість.
У художньому віддзеркаленні сучасності очевидними є найстійливі заклики до міцної політичної єдності, заклики не забувати імена героїчних захисників і захисниць, які віддають своє безцінне життя за волю, незалежність рідної матері України.
Зрештою, книжка «Слів надійне перевесло» несе потужний заряд життєдайних ідей, які необхідні кожному з нас у цей нелегкий час. І своїм землякам, яких пам’ятаю, яких люблю, щиро раджу надихнутися ними.
Gismeteo 
