Саме так, мабуть, і варто підсумувати нашу зустріч зі Степаном Семенюком, 31-річним воїном, який чи не увесь період своєї служби, як кажуть, на нулі – на межі неймовірного ризику, жорстокої реальності війни, де рятує лише вправність і молитва.
Досвід здобувається в бою
– Коли почалася війна, я проживав у Одесі, займався приватним бізнесом. Але, дізнавшись про повномасштабне вторгнення, одразу приїхав до Хмельницького, пішов до військкомату. Два дні разом з іншими хлопцями стояв у черзі. Коли ж нарешті потрапив, сказали, щоб чекав, бо досвіду армійської служби в мене не було. Я встиг закрити бізнес в Одесі та повернувся чекати. Минав день за днем, місяць за місяцем, мене не викликали, повістку не вручали. Якщо відверто, це дратувало: зовсім молоді хлопці йдуть воювати, а чому я не потрібний?
Багато років займався спортом. Спочатку футбол, пізніше – бокс, тайський бокс. Звик до фізичних навантажень і постійні тренування для мене – це норма. Крім того, моє переконання, що чоловік повинен захищати свою сім’ю, змусили шукати шляхи, щоб про мене нарешті «згадали». Знайомі посприяли і з 19 березня 2023 року розпочалася моя служба в Збройних силах.
– І ви, Степане, обрали один із найскладніших підрозділів – десантно-штурмовий. Як навчають таких бійців і чи вистачає часу, щоб набути всіх необхідних навичок?
– Фізичні навантаження, як на мене, були належними. Нас готували до витривалості. Це добре, бо в бойових ситуаціях вона вкрай необхідна. Погано те, що не вистачає інструкторів саме такої спеціалізації. Бо з десантниками-штурмовиками, як не дивно, займалися артилеристи. Зрозуміло, що навчити тактики, розкрити нюанси нашої спеціалізації, підготувати з нас «асів» не реально. Але війна диктує свої правила: захочеш вижити – вбирай, як губка, всю інформацію, тренуйся, вдосконалюйся. Твоя вправність, твої знання здатні врятувати.
Вже через два тижні після того, як прибули на Бахмутський напрямок, поблизу Краматорська, пішли на завдання. Перед цим тут, на місці, хлопці показали, як правильно атакувати окопи, бліндажі. І все – на штурм. У групу, яку я очолив, не дали бодай одного «зрілого» штурмовика. Тож зрозумів, що досвід нам доведеться здобувати самостійно, в бою…
Після кожного штурму насамперед телефонували рідним, а потім до ранку обговорювали, поки в пам’яті ще свіжі всі деталі, чи правильними були наші дії, на що треба звернути увагу.
Надлюдські випробування
– Війна дуже виснажує. І до цього, мабуть, також треба готуватися?
– Багатьох війна ламає психологічно. Є випадки, коли хлопець ніколи не вживав спиртного, а після кількох місяців тут шукав заспокоєння у випивці.
Хтось не витримує фізичних навантажень. Ось, до прикладу, екіпіровка бійця-штурмовика 60 кіло- грамів, у якій маєш пройти до 10 кілометрів, за різних погодних умов. Якщо доводиться затаїтися, то потім разом із болотом піднімаєш на себе ще більшу вагу. Спатимеш лише по 2-3 години.
Кожен штурм – дуже складне випробовування. За правилом, якщо у ворога 10 чоловік в обороні, то під час штурму наших має бути 30. Насправді ж восьмеро наших бійців ідуть проти двадцяти їхніх. І, уявіть, все одно долають їх – тільки завдяки своєму характеру, силі волі, злості. Але це властиво не всім. І, зіткнувшись лоб в лоб з подібним випробовуванням, витримують не всі.
– А як оцінюєте ворога?
– І за кількістю, і за зброєю, і за технікою у рашистів зараз перевага. Вони ненавидять нас так сильно, як і ми їх. Брали в полон їхніх солдатів і мали можливість переконатися в цьому. Ворог добре підготовлений, добре озброєний, дуже жорстокий. І, на мій погляд, ця війна одна з найкровопролитніших в історії.
– А які ваші прогнози щодо того, коли ж буде її завершення?
– Прогнозувати не буду. Але розуміємо, що ця війна надовго. І 2024-ий буде ще дуже кривавим. І наступний 2025 рік, думаю, також. Піку війни ми ще не сягнули.
На превеликий жаль, у нас немає ким замінити бійців, які рік, а то й більше, в окопах. Немає вогневої підтримки. Багато з того, що вкрай потрібно на війні, немає. Тому не дивно, що ті позиції, які ми відбивали (зараз кажу про свій напрямок) змушені здавати. Навіть своїх загиблих не можемо забрати з поля бою...
Якщо з початком контрнаступу було хороше забезпечення зброєю, була вогнева підтримка, штурмові групи постійно прикривали дрони, то тепер на 80 відсотків усе це зникло. А для орків немає різниці: болото, сніг, мороз вони все одно сунуть. Так, дуже багато серед них наркоманів, тих, хто в цивільному житті – повний непотріб, але когось із них зацікавили грошима, когось – наркотиками, хтось із них просто любить убивати, і як результат – кількість противника дуже велика. Попри те, окрім зброї, технологій, живої сили, не бракує їм і мотивації. Хтозна, в чому її підґрунтя, та все ж ворог мотивований.
– То забезпечення армії обмундируванням, продуктами харчування також незадовільне?
– На харчування нарікати не буду, воно на хорошому рівні. Обмундирування – ні. Екіпіровка штурмовика, та й будь-якого військового, має бути насамперед зручною, якісною, щоб у ній воїн не відчував дискомфорту. Проте форму видають зовсім не за твоїм розміром. Вважаймо, – одноразову, бо тканина неякісна, а крій не відповідає вимогам, примітивний. Штани штурмовика, наприклад, мають бути з цупкої тканини, з багатьма різними кишенями, щоб покласти все, що потрібно для виконання завдання. Але таких не видають. Тому більшість необхідного змушені купувати за власні кошти. Добре, що земляки, сусіди та й зовсім незнайомі люди, небайдужі до проблем воїнів, роблять усе можливе, щоб забезпечити потреби військових підрозділів. Особисто я надзвичайно вдячний за фінансову допомогу колективу Хмельницького ліцею № 7, у якому працює моя хрещена мама. А також жителям села Кульчини, де проживають мої дідусь із бабусею, які збирали кошти на автомобіль для нашого підрозділу, вчителям, учням місцевої школи, які, крім грошей, ще й надсилали малюнки для моральної підтримки. А коли отримав поранення, Красилівська міська рада виділила 20 тисяч гривень на лікування. Таку підтримку, ми, бійці, дуже цінуємо. Вона – хороший стимул для всіх, хто на фронті.
Важко збагнути чому, але ціни на добротне військове спорядження під час війни такі, ніби у нас воюють олігархи. Щоб середньостатистичній сім’ї спорядити бійця, треба йти в позички. Штани, про що згадав, – п’ять тисяч, але вже через два виходи треба купувати нові. Попри те мусиш зберегти цей непотріб – бюрократія в армії – невмируща. Уявіть, що рік тому вам видали рукавиці, наколінники, каремат, зрозуміло, після одного-двох виходів вже ні на що непридатні. І все ж коли буду переходити в іншу частину, мушу здати всі ці речі, інакше – штраф у десятикратному розмірі. Відверто кажучи, був ошелешений від таких «порядків».
Зацікавлені у війні?
– А що ще особливо неприємно вражає на фронті?
– На мою думку, найбільша проблема нашої армії – відсутність справді професійних кадрів. Ось командиру нашої роти лише 21 рік. Він має звання лейтенанта, проте жодного разу не був на передовій, не брав участь ні в одному бою. А для 140 чоловік із віковою категорією від 20 до 60 років ротний повинен бути справді авторитетною людиною, мудрим, компетентним. Натомість бачимо в ньому юнацький максималізм і бажання виконати завдання за будь-яких умов, із будь-якими жертвами. Саме через непрофесіоналізм командира сорок відсотків особового складу стали дезертирами. Страшно, проте це реальність. Після одного із завдань вісім чоловік моєї штурмової групи були важко поранені. За півтора місяця перебування в госпіталі він не поцікавився, як почуваємося, чи живі, чи щось потрібно. Це непрофесійно, це неправильно.
На превеликий жаль, наша рота не єдина, якій не пощастило з військовим керівником. І розчарування в командуванні, в політиках, воно теж накладає свій негативний відбиток. Відверто кажучи, не хочу заглиблюватися в політичне «болото», але знаю одне: якби всі ті кошти, які виділяє Захід, вся та допомога, яка надходить з-за кордону, використовувалися правильно, за призначенням, ми могли б уже відзначати Перемогу. Але складається враження, що високопосадовці зацікавлені, щоб війна тривала. Бо ж ні вони, ні їхні діти не воюють, а якщо й ідуть в армію, то відсиджуються у штабах. Війна для них заробіток – постійний, високий. Хто ж не бачить, як зросла корупція під час цієї страшної війни!? Автомобілів, тепловізорів, дронів на фронті катастрофічно не вистачає, зате в такий важкий час статки високопосадовців зросли в рази.
– Якраз доречно, мабуть, згадати про зарплати військових. Ті, хто на нулі, знаємо, мають отримувати 100 тисяч гривень.
– Так, військові, які перебувають у зоні бойових дій, мали би щомісяця отримувати 100 тисяч гривень. Але насправді все залежить, знову-таки, від командира роти. За дев’ять місяців у зоні бойових дій я лише раз бачив належну мені зарплату. А якщо висловлюєш претензії, відкрито заявляють: звертайся до суду, наймай адвоката.
Після того, як я отримав важку контузію і черепно-мозкову травму в бою, сказали, що виплати за це не передбачені. Замість двох тижнів у лікарні, виписали вже через шість днів, бо, пояснили, закінчилися медпрепарати. Запропонував купити їх за свій кошт, але відповіли, що лікування завершене, місця немає. І, повернувшись, знову виходив на бойові, чотири рази при цьому непритомнів. Шум у голові, болі були постійними, навіть почав заїкатися. Але командир і медик роти «пояснили», що в мене така захисна реакція організму. Не скаржуся, а розповідаю про реалії, коли навіть у найскладніших умовах мусиш терпіти ще й відверту зневагу керівництва, коли пересвідчуєшся, що задекларованих правил не дотримуються. І це непоодинокі випадки.
Роздроблений колінний суглоб, порвані зв’язки – це вже було моє друге поранення під час штурму. Крім того, на плече впало важке поліно, тож рука практично не діяла. Звернувся до поліклініки, сказали, що це – забій, приписали мазь. Двадцять днів із розтрощеним коліном я добивався, щоб мене направили до лікарні. Але ні – дали лише день, щоб зробити десь МРТ. Із висновком, що потребую невідкладної операції, ще 15 днів їздив до начальника медроти, щоб взяти направлення на операцію. Але мені не пощастило. «Порадили» чекати в частині, аж поки буде полегшення. Багатьма зусиллями все ж вдалося взяти це направлення з хмельницького госпіталю. Прооперували, в коліні зараз повно «металу», на відновлення потрібен час, ходити поки не можу. Але на грошову компенсацію, сказали, не розраховувати. Мовляв, була застаріла травма, і якщо хочеш щось довести, звертайся до суду.
Невиплачені кошти бійцям – це премії, «зірочки» вищому начальству. Іншого пояснення цьому не маю. Думаю, подібних фактів багато. Тому не дивно, що бойовий дух у хлопців може згасати.
Мають бути жорсткі закони
– Хочу дізнатися вашу думку з приводу майбутнього Закону про мобілізацію. Зокрема, чи варто знижувати призовний вік?
– А для чого його знижувати? Якби всіх військових у тилу, працівників силових структур, тобто людей вже підготовлених, навчених, відправляли на фронт, а на їхнє місце приходили молоді кадри, які за цей час набиралися досвіду, то питання нестачі бійців не з’явилося б. Майже три роки повномасштабної війни, а досі промисловість не перейшла на воєнні рейки. А якби налагодили на повну силу виробництво дронів, то не потрібно було б і стільки піхоти. Із розумним підходом та рішеннями вже давно могла б уся країна працювати на забезпечення фронту.
А в нас, судячи з усього, для одних триває повномасштабна війна, а для інших – її наче й немає. Нещодавно були з побратимами у Львові. Так різонуло, що хоч куди заходили — галас, музика, більшість молоді напідпитку. І в Києві те саме. То чи не тому багато хто нині ухиляється від служби, бо розуміє, що в Україні якийсь нездоровий поділ: одні голови кладуть, а інші з жиру бісяться.
Хоча, на моє тверде переконання, захищати країну – обов’язок кожного чоловіка. Я добровольцем пішов на війну з тим усвідомленням, що маю захистити свою сім’ю, дорогих мені людей. І чекати поки хтось інший зробить це за мене, просто не зміг би. Думаю, саме готовність стати на захист має вирізняти чоловіка – не за статтю, а за сутністю.
А тих, хто ігнорує повістки, тих, які звикли все «рішати» з допомогою купюр, я би, скажу так, приводив до тями штрафами, що рівні вартості дрона; блокував би їхні банківські рахунки, картки, щоб ухилянти не могли ні автомобіль заправити, ні розважатися. Відбирав би у них машини для ЗСУ, і квартири, щоб передати їх тим, хто на передовій, а власного житла немає і, повернувшись до мирного життя, навряд чи зможе придбати його. Я людина категорична, для мене — або так, або ні. Проте під час війни, впевнений, як ніколи, в країні мають панувати жорсткі закони, для кожного. Вже треба було б давно прийняти такі закони, які відрізали б бажання красти, зловживати, які не пощадили б жодного корупціонера.
За законами справедливості, до влади мають прийти військові, які на своїй шкурі відчули пекло війни, а не ховалися в штабах чи десь інде. Навряд чи можна знайти пояснення, чому боєць з передової, який стікав кров’ю, не може отримати обіцяні йому кошти, а чиновники високого рангу, в білих сорочках, на мерседесах, у теплі й добрі, не гребують отримувати сотні тисяч щомісяця. Під час війни здоровий глузд ніколи не сприйматиме непрофесіоналізм, а то й тупість, військового керівництва, яке має право розпоряджатися нашим життям. А такими наша армія аж кишить. Не раз думав, чому ті, хто відмовляється брати участь у бойових завданнях, їх ми називаємо відказниками, раптом опиняються у навчальних центрах, щоб готувати молодих до відправлення на фронт? А ті, хто втратив у бою руку, ногу, хто, особливо може впливати на морально-психологічний стан армійців, залишаються на узбіччі життя? І подібних питань можна ставити ще багато. Дуже болючих питань нинішньої війни. Тож вирішити їх це, насамперед, інтерес держави. Щоб спростувати закиди про те, що найвищі ешелони влади зацікавлені у війні. Це не так? То пора переконати нас у зворотному.
– То що має стати визначальним у тому, щоб ця війна не затягувалася на довгі роки?
– Поки влада не змінить своє ставлення до війни, не змінить свого мислення, поки компетентність буде нульовою, поки війну будуть скидати на плечі простих хлопців, а сім’ї мажорів, олігархів залишатимуться недоторканними, ця війна не завершиться. Це моя думка.
Свого часу мені довелося працювати в Криму поряд із хлопцями з Донецька, Краматорська. З початком АТО вони переїхали до Києва, обжилися. Мають свій бізнес, по кілька квартир. Але чомусь не виявляють бажання іти захищати рідну для них територію. І таких теж немало. А хлопці, які навіть ніколи в житті не були в тих місцях, тепер там воюють. Тому психологія: «нехай хтось» – під час війни є неприпустимою.
Обов’язково допоможе виграти війну патріотизм. Головне, щоб ним по-справжньому пройнялися ті, хто приймає важливі рішення.
– А що особисто для вас було підтримкою на нулі?
– Коли почав служити в зоні бойових дій, дуже повірив у Бога. Раніше не надто надавав значення, а тепер віра для мене – надзвичайна підтримка. Я постійно, нехай подумки, читаю молитви.
Знаю, що кожен день молиться за мене мій дідусь. Він для мене – єдина авторитетна людина. Завдяки тому, що дідусь заклав у мій характер головні цінності, правильне розуміння світу, я пішов на війну. Ми з ним дуже схожі, і якби дідусь був молодшим, знаю, він би теж був на передовій. Пишаюся тим, що, як і він, ношу ім’я Степан Семенюк. Пишаюся, що навіть у поважні літа, а 6 лютого йому виповнилося 74 роки, він хоче бути корисним. Він став ініціатором і разом із однодумцями створив у Кульчинах на Красилівщині козацький осередок, їм вдалося відкрити в селі спортивний зал із тренажерами. Бабуся Ольга Василівна й дідусь Степан Семенович Семенюки — активні і в громадському житті, і в житті церковної громади. Вони, як і мама, сестра, вітчим, – моя сім’я, якою дуже дорожу. А у найскладніших моментах, упевнений, мене врятували Бог і дідусева молитва.
Зараз Степан Семенюк ще проходить післяопераційне лікування. Каже, повернутися до своєї штурмової групи за станом здоров’я не зможе. Але обов’язково повернеться у зону бойових дій, щоправда, вже в складі іншої військової частини. І хоч у розповіді бійця чимало гіркоти, що виплеснулася після пережитого у цій війні, поспілкувавшись із ним, знову і знову утверджуєшся в думці: поки такі ось захисники боронять Україну, ніяка зла сила нас не здолає.
Gismeteo 
