Новий 2023 рік водій навантажувача Понінківської картонно-паперової фабрики В’ячеслав Крутій зустрічав уже на житомирському полігоні, куди його привезли разом із кількома десятками таких же, необстріляних і недосвідчених у військовій справі. Строкову службу він не проходив, про війну знав із перших вуст, адже чоловік рідної сестри Віки ще з 2019 служив у армійських лавах за контрактом. Отримавши повістку, В’ячеслав довго не вагався.
Вже за місяць після полігону молодий воїн разом із побратимами захищав рідні українські землі на Соледарському напрямку. Відчувалося, що сили були не рівні, адже озброєна до зубів рашистська орда наступала, спопеляючи все навколо і не лишаючи нічого живого. Напіврозбита бойова одиниця десантників-штурмовиків потребувала відновлення і доукомплектації. Ще певний час бойовий підрозділ В’яче- слава вартував рубежі Дніпра. Відпочинком на відносно мирній території це не назвеш, адже часті тривоги, обстріли, постійне бойове вдосконалення і жорсткий військовий режим – таким було наповнення нелегких буднів захисників під час ротації.
Запорізький край зустрів бригаду ДШВ, де служив наш земляк, гучним безперервним гуркотом ворожих обстрілів і німим болем випаленої від обстрілів землі. Стояв жаркий серпень 2023, земля тріскалася і стогнала від палючого сонця, розпеченого заліза і омивалася кривавими сльозами і потом бійців, які героїчно боролися за кожен її клаптик. В’ячеслав не вірив у символи і нумерологію, але дата 8.08 навіки змінила його життя на «до і після».
Смертоносне вороже залізо залетіло до окопу на околицях села Роботине, звідки Герої-захисники відстрілювали кацапську орду, яка наступала. Різкий біль обпік ногу, але болю В’яче- слав не відчув, його заціпенив болючий стогін побратима, якому осколком випалило очі. Ніби крізь сон все ж бачив, як хтось із побратимів накладав йому турнікет, давав знеболююче… На все життя запам’яталася евакуація — важка, жадана і небезпечна дорога до життя... Скільки болю, горя і сліз, скільки втрачених життів, скалічених душ і понівечених доль…
Знесилені і виснажені побратими тягли його, кремезного, статного козарлюгу важких 7 кілометрів під палючим сонцем і постійним обстрілом ворога. Стікаючи кров’ю і не тямлячи себе від безпомічності, важко поранений боєць просив лишити його і пристрелити. Спам’ятався, коли під час кількахвилинного перепочинку побачив обабіч на дорозі набрякле і обліплене мухами тіло іншого захисника, який загинув напередодні і якого не змогли врятувати і винести з поля бою.
Ногу В’ячеславу ампутували в першому ж стабілізаційному пункті, далі були госпіталі, лікарні, довгий шлях реабілітації. Сьогодні 30-річний В’ячеслав вчиться жити заново, цінувати життя і радіти кожній його хвилині. Попереду… невідомість, адже довгоочікуваний протез ніяк не стикується із ампутованою кінцівкою, вимучують постійні болі, не завжди тішать прогнози лікарів щодо майбутніх операцій та перспективи багатомісячного перебування в лікарняних палатах.
Проте є підтримка, і вона зараз чи не найважливіша. Це друзі, колеги по роботі, бойові побратими, дзвінки від яких помітно поріділи, а деякі залишилися у світлих споминах і ангелом-охоронцем оберігають із небес. Це люблячі очі мами, яка готова для сина небо прихилити, це тато, який кріпиться з останніх сил і намагається бути сильним, хоча самого нещодавно ледве врятували після чергового приступу інфаркту. Це сестра Вікторія, яка й ім’я має переможне і свою донечку Злату народила на знаменний день — 9 травня 2022–го. Життя продовжується, і Перемога неодмінно настане, тільки ціна надто висока і дуже болюча.
Колеги з ТОВ «ПКПФ- Україна» не оминають увагою своїх захисників, генеральний директор Руслан Сава для кожного знаходить обнадійливе слово підтримки.
Gismeteo 
