16 березня 2017 року… День, коли в родині Грабарчуків із села Печеське, що на Красилівщині, мала б панувати радісна атмосфера – Вірі Іванівні, найстаршій у сім’ї, виповнилося 65 років. Натомість він став найчорнішою датою в історії родини – у зоні АТО загинув її любий онук Миколка.
Того дня жінку вітали родичі, односельці, сусіди, колишні колеги, але найдорожчим було привітання від онука, який зателефонував о 13-й годині. Говорили недовго, висловивши побажання і завершив розмову, адже кудись поспішав.
Про загибель Миколки сім’ю сповістили ввечері наступного дня. Онук ніби покликав бабусю до хвіртки. Виглянула на дорогу і побачила автомобіль «швидкої допомоги», який зупинився біля її воріт. До жінки з медичною валізою прямував знайомий фельдшер – Микола Дубенюк.
– Ти до кого?
– До тебе, Іванівно!
– А я «швидку не викликала»… Може, до сусідки?
– Ні, до тебе. Пішли до хати.
Раптом блискавкою вдарила думка, яку висловила вголос:
– Що, Колі немає? Мого Колюні немає?!
– Так…
Сім років минуло відтоді, а в пам’яті жінки досі зберігається кожна мить того дня, кожне слово, сказане нею чи оточуючими.
Про смерть онука сповістили у четвер, а похорон мав відбутися в понеділок. Жінка ходила по кімнатах, підходила то до одного, то до іншого вікна, ніби очікувала побачити Миколку через шибку. А в пам’яті один за одним спливали спогади…
Миколка був чимось більшим ніж онук, адже вона його ростила й виховувала. В колгоспі роботи не було, то ж син з невісткою шукали її далеко від дому, а їхні дітки – син Миколка і донечка Сашуня – залишалися з бабусею, яка завжди вислухає, усе зрозуміє, щось порадить.
Пригадався початок жовтня 2016 року... Лагідне осіннє сонечко вигравало променями на золотавому листі, яке почало облітати і встеляло землю святковим килимом. На душі Віри Іванівни панував спокій. Приїхав у гості її онук, Миколка. Підійшов до неї, обняв за плечі:
– Бабусю, я підписав контракт, йду служити…
– Синку, що ж ти наробив? Навіщо нам той контракт, навіщо тобі ті гроші?
– Бабусю, я так вирішив. Завтра їду. – І з гордістю додав – Я йду Україну захищати!
До горла підійшов клубок, але знайшла в собі сили мовити:
– Я на тебе сварилася часто – прости мене…
– І ти мене, бабусю, прости, я ж збитки робив…
…У грудні отримав спрямування на схід. Але перед тим додому на кілька днів відпустили. Бабуся склала торбину, де знайшлося місце печеному й вареному, улюбленим консервам і теплим шкарпеткам… Взяв на плечі одну з торбин і засміявся:
– От я і циганом став!..
Провела онука до автобусної зупинки, обняла, перехрестила на дорогу…Чи ж могла подумати, що бачить його востаннє?..
…А потім був похорон…На їхньому невеликому подвір’ї зібралося чимало людей, серед яких було багато військових. Несли квіти, вінки… Хтось плакав, хтось стояв мовчки, низько схиливши голову.
Після заупокійної служби у храмі, процесія вирушила на кладовище, що розташоване через дорогу від будинку Грабарчуків, де вічний спочинок знайшов його дідусь Петро Панасович, який був військовим, усі родичі та односельці…
Через кілька днів після похорону до редакції прийшла Віра Іванівна, щоб подякувати за статтю, надруковану в місцевій газеті. Так ми познайомилися…
…Майже щороку, 16 березня, приїжджаю до Віри Іванівни. Везу два букети: один їй, другий – Миколці. Йдемо на кладовище, де з чорного мармурового пам’ятника на нас дивиться юнак у військовій формі. Його погляд такий живий, що здається, зараз посміхнеться і заговорить до нас. Між двома датами – 20 років, саме стільки відміряла йому доля. Та хіба куля запитує про вік?
Сім років минає цьогоріч, як загинув Микола Грабарчук. Сім років його оплакують батьки й бабуся, й біль той – довічно. Довічно! Бо немає терміну людського болю, скільки б часу не минуло – Миколка буде у їхніх думках і пам’яті, у їхньому серці. Бо ж сини не помирають, вони просто перестають бути поруч…
Gismeteo 
