Пригадуючи свою розмову із працівником ТОВ «ПКПФ-Україна» Сергієм Віталійовичем Анушкевичем, вкотре переварюю в пам’яті розмови із знайомими, котрі заявляють, що на війні «їхній не зможе».
Тихий і сором’язливий з дитинства Сергій за медичними показами мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Зовнішніх симптомів хвороби видно не було, хіба що розмовляючи, хвилювався і дуже заїкався. Через хворобу його не взяли на строкову службу до армії. Здобувши спеціальність муляра, в 90-х будував підвалини незалежної України в окремо взятому селищі – Понінка, в прямому значенні цієї фрази. Укладав камінь у фундаменти п’ятиповерхівок, будував селищний дитсадочок, амбітний за перспективами (і повністю розвалений нині) цех із виробництва безалкогольних напоїв.
Десь у ті роки розвалилася і його сім’я, дружина з маленькою донькою не змогла подолати тимчасові сімейні негаразди і безгрошів’я. Батьки всіляко підтримували сина, старалися не нервувати, аби не прогресувала хвороба. Щоб повністю не втратити сенс життя, Сергій старався працювати. У Києві колотив цемент на будівництві і вимішував тісто для хліба у пекарні, був різноробочим і сторожем. Коли батьки постарішали і потребували підтримки і опіки, повернувся до рідної Понінки, працював двірником і кочегаром на фабриці.
У перші місяці повномасштабного вторгнення багато спеціалістів паперової фабрики пішли на фронт. В свої 49 Сергій наважився вивчитися на машиніста гофроагрегата. На великий подив усіх, хто знав Сергія, медична комісія визнала його здоровим і здатним йти на війну. Вже за добу він освоював ази воєнної науки на полігоні. Там не ділили, хто буде у розвідку ходити, а хто може лише окопи копати. Нова професія вчорашнього двірника – стрілець гранатометника протитанкового. Справжнього танка вживу побачив уже на передовій, в районі Кліщіївки. Хвороби на війні не відчував, правду кажуть, що у надскладних обставинах організм виділяє такий прилив адреналіну, що всі хвороби відступають.
Чи не найгостріші спогади із Серебрянського лісу. В небі десятками роїлися ворожі дрони, подекуди так низько, що можна було розгледіти їх неозброєним оком. Пронизливе дзижчання перекривала артилерійська канонада та постійна стрілянина. Зціпивши від безвиході і образи зуби, бійці відбивалися короткими автоматними чергами проти озброєного до зубів ворога. А збоку стояла незадіяна важка зброя, боєприпасів до якої на той час не було. Десь там, як показував інтернет, у великому світі, хтось у білих сорочках і краватках думав, радився і відтерміновував поставки снарядів, а тут в окопах, на великому почутті патріотизму і обов’язку воювали і гинули українські солдати.
Ще на початку цей ліс нагадував соснові околиці рідної Понінки, а вже за кілька тижнів безперервних боїв обпалені стовбури лише нагадували, що на цьому місці колись був ліс. А десь поміж ними – єдина незамінована стежина, яка веде з бойових позицій на кількаденний відпочинок у підземні укриття. Кілька побратимів Сергія вночі збилися зі стежки, заблукали в лісі, а вже за кілька днів їх упізнали на ворожих пабліках серед полонених.
Кажуть, що Бог милостивий до людей, які у звичному житті чимось обділені. Кілька разів Сергій Віталійович був за волосину від смерті, але в Бога свої плани на його життя. Ворожі БПЛА здебільшого підстерігали їх на відкритій місцевості, коли бійці, відходячи, намагалися винести з поля бою на евакуацію поранених і вбитих. Сергій пригадує важку болотисту дорогу під дощем, коли він із 4 побратимами евакуйовували пораненого. Їх засік ворожий дрон-камікадзе, і вже за секунду у повітрі були людські рештки і відірвані кінцівки. Сергія тоді контузило, десятки осколків впились у тіло за міліметри від життєво важливих артерій. Потім була евакуація, якісно і вчасно надана перша медична допомога на полі бою, що зазначили навіть медики тилового госпіталю.
Свій 50-ий день народження Сергій Анушкевич зустрів у госпітальній палаті Дніпра. Прооперований, він уже міг чути вітальні слова від побратимів, батьків, рідної доньки, яка лише кілька років тому знайшла його з допомогою інтернет-мережі. Зараз Сергій продовжує лікування, на короткий час реабілітаційної відпустки старається допомогти рідним по господарству, адже вдома важкохворий лежачий батько. А ще він встиг провідати фабричних колег, особисто поспілкуватися з директором Русланом Савою, отримав моральну і матеріальну підтримку.
Найбільша мрія – наша Перемога, і вже в перші дні після її оголошення Сергій мріє з’їздити на Закарпаття і все ж познайомитися зі своєю вже дорослою донькою, яку не бачив понад двадцять років. І маленьким продовжувачем його чоловічого роду – чотирирічним внуком. А ще мріє зустріти свою половинку і зажити щасливим життям одруженого чоловіка.
Життя продовжується – мрії здійснюються, і найзаповітніша – наша Перемога!
Gismeteo 
