Упродовж останнього десятиліття активізувалися розвідки, в яких висвітлюються заборонені раніше сторінки історії нашого народу, зокрема, політичні репресії 20–30-х років XX століття. З кожним роком оприлюднюється все більше й більше документів, що допомагають розкрити істинну картину трагедії українського народу, заповнюючи хоча б частково велику прогалину в історичній пам’яті. На долю наших земляків випало зазнати несправедливого нищення в найлютіший період каральних акцій. Без слідства й суду знищували безневинних людей. Слідчі функціонери діяли жорстоко й дико, знаючи про безкарність. Їх лякали висока національна свідомість, непідкупний, щирий патріотизм, почуття людської гідності. Охоплені лютою заздрістю та дикою ненавистю до інтелігенції, використовуючи різноманітні засоби боротьби проти неї, вони не мали що протиставити цим високим моральним цінностям, окрім випробуваних методів: від залякування жорстоким покаранням від 10-ти до 25-річного ув’язнення до фізичного знищення.
У списку репресованих жителів Красилова, зокрема, знаходимо: «Вільканець Сигізмунд Климентійович, 1888 року народження, село Чернелівка, поляк, освіта вища. Проживав у місті Красилові, головний лікар лікарні. Заарештований 06.04.38 р. Звинувачення: член «ПОВ». Особливою нарадою НКВС СРСР 17.10.39 р. засуджений до 5 років позбавлення волі у ВТТ. Звільнений 15.11.43 р. Реабілітований військтрибуналом Прикарпатського ВО 26.12.56 р.».
Поділилися інформацією з головним лікарем КП «Красилівська багатопрофільна лікарня» Дудком Д. С. і попросили зробити запит в обласний архів, оскільки родичів репресованого не знайшли.
І ось перед нами пожовклі сторінки справи №132644, заведеної управлінням НКВС Кам’янець-Подільської області на Вільканця Сигізмунда Климентійовича 6 квітня 1938 року.
Почнемо з розповіді про самого Сигізмунда Климентійовича, з того, що значиться в його анкеті та протоколах допитів. Народився 6 червня 1888 року в Чернелівці. Батько його, Климентій Вільканець, був, очевидно, досить освіченою на той час людиною й працював економом у поміщиків Журавського, Новоповського, а з 1916 року – в поміщика Маньковського в Красилові. Помер 1920 року в Красилові.
В 1908 році Вільканець С. К. закінчив Острозьку гімназію, а в 1914 році – медичний факультет Київського університету імені Святого Володимира (тепер Київський національний університет імені Т. Шевченка), (у справі вказано, що закінчив Київський медичний інститут, насправді такий навчальний заклад з’явився у столиці тільки в 1920 році), й одразу ж був мобілізований до лав російської армії лікарем. У той час у країні йшла Перша світова війна (її ще називали Першою імперіалістичною війною). Про бойовий шлях лікаря-офіцера у справі відомості відсутні. Після демобілізації, 1918 року, повернувся додому, придбав будинок у Красилові й став працювати лікарем Красилівської лікарні. Користувався авторитетом серед людей, чотири рази його обирали членом районної ради, а в 1937 році – членом Красилівської сільської ради.
За сумлінну роботу був нагороджений почесною грамотою, срібним годинником і грошовими преміями. Згодом його призначили головним медичним лікарем Красилівської лікарні.
Це була доволі важка і відповідальна посада, адже Сигізмунд Климентійович по суті був не лише першим головним лікарем Красилівського району, а й засновником медичних закладів у багатьох населених пунктах.
Молодший брат Сигізмунда Климентійовича, Ярослав, у 1919 році служив у польській армії, й в 1920 році відійшов з польськими військами до Польщі. Жив у Станіславі (зараз Івано-Франківськ, на той час – територія Польщі). Сестра Владислава працювала в дитячому будинку в Красилові.
Дочка Аліна 1914 року народження закінчила академію ім. Тимірязєва в Москві, працювала селекціонером в м. Тутаєв Ярославської області, очевидно займалася селекцією романовських овець, померла після 1973 року.
Таке життя, по вінця наповнене лікарською роботою та адміністративними питаннями тривало до весни 1938 року. Та хіба міг знати Сигізмунд Климентійович про те, що рішення про депортацію польського населення з прикордонних районів СРСР, яке було прийняте у середині 1930-х років, торкнеться його? Це був час не тільки кардинальної зміни напряму та акцентів національної політики більшовиків, а й погіршення радянсько-польських відносин. Поляки ідеально підходили до образу ворога, їх одних із перших віднесли до «шкідницьких націй» і спрямували проти них цілий набір репресій, що тривав протягом 30-х років минулого століття. Проводилися арешти і розправи над польською інтелігенцією, робітниками, селянами.
І ось настав той страшний день – 6 квітня 1938 року, коли його заарештували. В постанові про обрання запобіжного заходу, читаємо «Звинувачується у злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР. Був активним учасником контрреволюційної повстанської військової організації. Обрати запобіжним заходом стосовно звинуваченого Вільканця С. К. утримання під вартою в Проскурівській тюрмі».
У постанові прокурора району, винесеної цього ж дня, сказано: «…У злочинах, передбачених ст. 54-11 КК УРСР, виявилося, що він проходить у показах заарештованих, як активний учасник контрреволюційної повстансько-шпигунської організації…».
Цього ж дня було проведено обшук місця проживання звинуваченого. У графі «Найменування вилученого» вказано: «Паспорт, військовий квиток, профспілковий квиток». І жодної речі, яка вказувала б на причетність господаря до участі в «повстансько-шпигунській організації»!
Гортаємо далі сторінки справи. Ось перший протокол допиту, датований 18 квітня 1938 року. Слідчий: «Ви заарештовані за участь у польській організації військовій. Визнаєте себе винним?»
Вільканець: «Визнаю себе винним у тому, що на день арешту я був учасником «ПОВ», за завданням якої проводив агітаційно-підривну роботу проти радянського уряду, вербував і організацію нових учасників, брав участь в обговоренні диверсійно-повстанських планів. Протягом ряду років був пов’язаний з польською розвідкою, якій передавав шпигунські дані про СРСР».
Згідно з цим же протоколом, встановлено, що Вільканець С. К. з 1923 року був агентом польської розвідки, до якої завербований Камінським Станіславом (засуджений).
В 1928 році Вільканець, через зв’язкову Лапінську, жительку с. Волиці-Дубиської, (безграмотну селянку — авт.), встановив зв’язок з колишнім власником Красилівського цукрового заводу Маньковським, який на той час перебував у Польщі. Від нього отримав завдання розпочати організацію осередків «ПОВ» і проводити збір відомостей шпигунського характеру.
Виконуючи завдання з організації осередків «ПОВ», Вільканець завербував у різний час 19 осіб (арештовані)…»
До речі, прізвище Маньковського згадується в багатьох інших протоколах, проте жодного разу не названо його ім’я. На той час власник цукрового заводу Емерик Маньковський помер ще в 1918 році. В 1904 році помер і один з його синів Юзеф. У Польщі перебував лише Кароль Маньковський, який помер 1956 року. Він був спадкоємцем, а не власником цукрового заводу, як вказано в протоколах. То ж не зрозуміло, котрого з Маньковських мали на увазі слідчі.
Із постанови від 23 червня 1938 року: «По справі Вільканця С. К., який поступив від Красилівського райвідділу НКВС, необхідно: з метою отримання вичерпних показань — передопитати Вільканця С. К. за весь 18-річний період його шпигунської роботи».
І передопитували. Кожен протокол починався словами: «Ви визнаєте себе винним?» І далі запитання, які повторюються в кожному протоколі: «Хто завербував вас, кого завербували ви?» І прізвища, прізвища… Без імен і по батькові, без дати народження і місця проживання! Лише біля окремих — професія і місце роботи… Окремі з них (за списком репресованих — авт.) розстріляні задовго до арешту Вільканця.
У протоколі допиту від 21 січня 1939 року Вільканцю оголосили, що слідство по його справі завершене і направляється прокурору.
Більшість допитів проводилися після закінчення робочого дня, окремі з них велися з 23-ї до 2-4-ї години наступного дня. Так тривало до квітня 1939 року. Що сталося в цей час — невідомо, можна тільки припустити, що Сигізмунд Климентійович усвідомив, що такі зізнання можуть призвести до смертної кари, можливо, була якась інша причина, проте в квітні 1939 року він повністю відмовився від своїх показів.
У протоколі допиту від 11 квітня 1939 року читаємо: «У пред’явленому звинуваченні за ст. 54-6 (шпигунство), 54-4 (надання допомоги міжнародній буржуазії), 54-11 (участь у контрреволюційній діяльності) винним себе НЕ ВИЗНАЮ. Свої покази, записані 18.04.1938 р. та всі наступні, які давав на допитах, що був членом «ПОВ» і займався шпигунством, я не підтверджую. Усі мої покази — вигадані…»
Виписка з протоколу № 36 особливої наради при Народному комісарі внутрішніх справ СРСР: «…Постановили: Вільканця Станіслава Климентійовича, як соціально небезпечного елемента, ув’язнити до виправно-трудового табору терміном на 5 років, враховуючи термін з 8.04.1938 р. Справу здати в архів».
Значно пізніше, в грудні 1947 року, коли Сигізмунд Климентійович звернувся із заявою до УМДБ Красноярського краю з проханням про зняття судимості, почалося повторне розслідування його «злочинів». На той час він проживав у селі Лебяжьє Краснотуранського району Красноярського краю і працював головним лікарем місцевої лікарні. Був звільнений від покарання 15 листопада 1943 року з 4-го виправного табору МВС, повністю відбувши його покарання. Попри позитивні характеристики, згідно з випискою з протоколу № 15 від 24.04.1948 року Вільканцю С. К. у знятті судимості відмовили.
Звертався з аналогічним проханням до прокурора Хмельницької області, до Верховного прокурора СРСР…
У протоколі допиту свідка (вже як свідка) від 3 квітня 1956 року Сигізмунд Климентійович, зокрема, розповідав: «Під час слідства до мене неодноразово застосовувалися методи грубого фізичного впливу, внаслідок чого я був змушений дати на себе вигадані свідчення.
…Мене прив’язували до стільця, били по голові лінійкою та ніжкою від стільця. Клали на кушетку і били гумою та поясними ременями й щоразу примушували говорити й писати про належність до «ПОВ».
…Слово «ПОВ» уперше почув від слідчого і навіть зараз не знаю, що це за організація».
В 1956 році було проведено перевірку й окремі дані вдалося відновити й знову перевірити. Було знайдено кількох репресованих (після відбування покарання), які також відмовилися від свої показів і заявили про те, що їх змусили давати свідчення на себе й давати брехливі покази на інших, оскільки до них застосовували заходи фізичного впливу.
Після цієї перевірки військовий трибунал Прикарпатського військового округу визначив: «…Постанову особливої наради при НКВС СРСР від 17 жовтня 1939 року стосовно Вільканця Сигізмунда Климентійовича відмінити, а справу на основі ст. 347 КПК СРСР у кримінальному порядку провадження припинити…».
26 грудня 1956 року військовим трибуналом Прикарпатського військового округу Вільканець С. К. реабілітований.
На жаль, ми нічого не знаємо про подальшу долю головного лікаря Красилівської лікарні Вільканця С. К., який працював тут з 1918 до квітня 1938 року. Не маємо поки що жодних відомостей про родичів, які могли б щось розповісти про Сигізмунда Климентійовича. Проте пошуки тривають, і ми сподіваємося на їх позитивний результат.
Gismeteo 
