До Новоайдара прибули вже ввечері. Дорогу подекуди ускладнював проїзд через блокпости — як військові, так і міліцейські. Перевірка документів, огляд машини тощо зайняли певний час. Новоайдар, по суті, останній населений пункт перед небезпечним шляхом до Щастя, Трьохізбенки, Кримського та інших гарячих точок. Тож з бійцями кількох відомих українських збройних формувань зустрілися саме тут. Передали продукти, воду, листи, пресу. Найдовше чекали хлопців з Кримського. Ситуація там була надто напружена. Якраз перед нашим приїздом п’ятеро їхніх побратимів загинули, підірвавшись на міні.
Мить — за вічність
Вже добре смерклося, коли, перевантаживши харчі та залишивши фуру в Новоайдарі, попрямували до Трьохізбенки. Туди — кілометрів зо тридцять. Бронежилетів і касок на всіх не вистачало. Тож, знаючи, що небезпечна «зеленка» розташована праворуч, за якихось 50-100 метрів, максимально захистили тих, хто їхав саме з того боку. Причому в салоні довелося лежати.
Їхали мовчки. А зловісну тишу порушував тільки стук коліс по розбитій дорозі, по вибоїнах та, здавалося, голосне серцебиття. Шалена швидкість при вимкнених фарах доповнювали загальну тривожну ситуацію. І ось чуємо звернення супровідника до водія Олександра Попова:
— Ми, певно, поворот проскочили… Якийсь блокпост попереду…
— Що робимо? — питає Сашко.
— Вже їдемо. Повертати немає сенсу… Прапор ніби наш…
Зупиняємося. Ніхто не каже звичних паролів. Це вже насторожує. Привстаю, роззираюся — при місячному світлі добре видно, як позаду машини з кущів з’являються постаті. Двоє, п’ятеро, десяток. Оточують машину. Я тихо запитую, чи можемо розвернутися. Питаю вдруге, втретє… Ніхто не відповідає. Мозок відмовляється логічно мислити. Справді страшно! Моторошно! І тут по рації чути українську мову. Наші! Напруження трохи відпускає.
— Ми на Трьохізбенку їдемо. Куди повертати? — запитує наш водій у військових.
— Не знаємо, де це. Прямо — Щастя. Ось там — Бахмутка.
Наші хлопці орієнтуються на ходу. А потім знову манівцями. Якісь лісосмуги, села, знову блокпости… Нарешті — Трьохізбенка.
У селі дуже темно, хоча ще немає опівночі. Кружляємо вулицями. Шукаємо дитячий садочок, де розташувалася база «Айдару». Нарешті знайшли. Нас тут чекали.
— З увімкненими фарами нас легко могли помітити сепаратисти, — звертаюся до одного з бійців. — Добре, що не стріляли.
— Так ми самі вже думали стріляти: їздить хтось селом, круги намотує…— почула у відповідь.
Розвантажили машину, випили по кружці чаю за розмовою. Як ситуація? Чи спокійно? Що чути? Які прогнози? Довго не сиділи. Розуміли, що небезпека дуже близько. Хто його знає, якою видасться ніч, та яким буде ранок…
Очі ненависті
Прокинулася в одній з кімнаток садочка від надзвичайної тиші. Аж у вухах дзвеніло. Оскільки свій мобільник вимкнула ще на кордоні Харківської області, важко було зорієнтуватися у часі. Встала, вийшла надвір. Сходило сонце. Зустріла айдарівця, який вирішив подивитися, хто тут ходить. Виявилося, що немає ще і шостої години. Проте спати вже не хотілося.
— А ви на базарчик місцевий сходіть, почуєте, які настрої в селі, — каже хлопець, коли запитала про стосунки з місцевими. — Проти нас тут налаштовані відсотків вісімдесят…
Між старовинною церквою, яку теж не оминули снаряди, та базою наших військових, на центральній вулиці місцеві жителі облаштували сякий-такий ринок. Пропонують городину, мед, молоко та інші продукти. Але купувати майже нікому. Цей шлях, який у мирний час вів до Слов’яносербська, був доволі прибутковим. Адже у місті, де працювало багато підприємств, продукція селян користувалася досить непоганим попитом.
— По чём огурцы? — запитую російською. Аби дуже не вирізнятися з-поміж усіх.
— По два пятьдесят. Берите, домашние, — каже чоловік пенсійного віку. — Кабачки по пятьдесят копеек, помидоры — по шесть гривен…
Ціни тут справді дуже низькі. До прикладу, за літр меду просять 35 гривень, за півторачку молока — 7,5 гривні. Раніше, кажуть, збирали заготівельники. Тепер не їздять. Покупців — катма. Неподалік приїжджі пакують у ГАЗельку повнісінькі мішки з городиною. «Скупили дешевше, куди ж повезуть?..» — подумалося мені. «Тут є чимало місць, де можна переправити товар на ворожий бік і вже там непогано заробити, — згодом розповіли айдарівці. — Трапляються випадки, коли наші із ЗСУ сприяють. Навіть такса є — чотири гривні з кілограма».
Потроху від цін перейшли на буденність.
— В селе 1400 домов всего. Двести разбомбили, — крізь сльози розповідає жіночка, яка торгує гірким перцем. — Сейчас вот ремонтируєм. Да что дома — люди погибли!
— Кто же стрелял? — обережно запитую.
— Украинские, — безапеляційно заявив продавець меду. — Сами отошли, выстрелили, типа, это ополченцы. И сами ответку дают…
— Сами видели? — цікавлюся.
— И так всё ясно, — відповів.
— Айдаровцы людей обижают, — втрутилася у розмову літня жінка. — Бьют, торговать не дают, на ту сторону не пускают. А у нас там дети, внуки, родители. Одни там давно живут, другие переехали, как всё тут закрутилось… Хорошо, что хоть созвониться можем.
— А почему туда отправились, а не на украинскую сторону? — знову допитуюся.
— Там работа есть, дети в школу, сад ходят… А здесь садик забрали… В медпункте теперь детки ютятся.
Спілкуючись з місцевими, не одразу помітила, що кілька айдарівців теж підійшли на ринок. Це вони хвилювалися за мене, аби хтось не образив. Проте їхню присутність одразу ж помітили селяни. Пов’язати її з моєю персоною їм було нескладно. Тож спочатку насторожений їхній погляд набув нового відтінку — ненависті. Хоча нічого образливого не говорили про Україну, військових — їх видавали очі. Не знаю, що обговорювали за моєю спиною, але продовжувати спілкування не хотілося, ще й тому, щоб не спровокувати конфлікт, не втягнути у нього наших хлопців.
Вже на території садочка передала слова селян. Запитала, чому вони так кажуть, чи справді їх ображають? І ось що почула:
— Якось під час чергового нічного обстрілу помітили чоловіка з ліхтариком. Не стрималися... У нас тут половина з пораненнями. А ці — сигналять, передають інформацію. А ще чи не всім селом вийшли, перекрили місток, коли ми на той бік хотіли перебратися. За річку їх спочатку пускали. Ходили до родичів, провідували, продукти носили. Бо там робота ніби є, але зарплати не платять. Але скільки шкоди нам робили. До прикладу, ми задля безпеки протягнули на той бік шнури, приєднані до вибухівки. Хтось з місцевих ідучи, обов’язково різоне ножем… Словом, через такі постійні диверсії перестали пропускати на той бік. Крім того, вони самі ризикували нарватися на міни. Чи наші, чи ворожі.
— Не люблять нас, бо ми порядок наводимо. Закінчиться ринок, подивитеся, скільки сміття після себе залишать. Ходимо, сваримося. Раз ми поприбирали, другий… Сказали: або самі лад наводьте, або платіть нам за це. Не визнаємо хабарів. Де ж з нами домовишся? От і не люблять нас.
Розмову з айдарівцями довелося перервати, бо вирушали на передову — той самий зловісний місток між минулим і невідомим майбутнім. Це єдина більш-менш збережена переправа через Сіверський Донець на відстані 140 кілометрів, де тривають бойові дії (на фото). Між нашою і ворожою лініями оборони 450 метрів. А відстань через річку і того менша — кілька десятків метрів.
(Далі буде).
Gismeteo 
