Стіна надії, що тримається на вірі
Є втрати, які мають місце і час, які можна оплакувати, сумуючи над мокрим від сліз горбиком землі. А є втрати, які поминають у тиші — без відповіді, без прощання, лише з коротким офіційним трактуванням «зниклий безвісти за особливих обставин» із виснажливим болем невідомості та очікування. Зниклі безвісти за особливих обставин — це люди, які ніби розчинилися між небом і землею, це люди, які оживають у щоденних молитвах, у снах, у невимовному бажанні дізнатися правду.
За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ України та Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у Єдиному реєстрі нині обліковуються понад 70 тисяч записів про людей, які зникли під час війни. За кожною сухою цифрою — історія життя людини, чиясь незавершена розмова, чиясь нездійснена мрія. Зниклі безвісти — це не лише про війну. Це про очікування, яке не вимірюється часом. Про телефон, що не вимикають ні на секунду, про двері, які не замикають. Про серце, що здригається від кожного дзвінка з незнайомого номера і вдивляння у кожне обличчя в пошуку знайомих рис.
На теренах України створено десятки державних механізмів пошуку зниклих безвісти та їх ідентифікації, є підтримка сотень волонтерських вітчизняних та закордонних структур, запрацював централізований реєстр, удосконалюється законодавство щодо соціальних гарантій родинам. Але жоден нормативний акт не здатен виміряти глибину материнського очікування чи біль дітей, які прокидаються із німим запитанням в очах.
Саме тому в українських містах і громадах з’являються простори пам’яті та надії. Вони не про прощання — вони про віру. Про те, що боротьба триває, пошук не припиняється, а любов сильніша за темряву невідомості. У День єднання така Стіна надії з’явилася і в Понінківській громаді. На ній — майже чотири десятки світлин захисників, які пішли захищати незалежність держави і нині офіційно визнані зниклими безвісти за особливих обставин. Це не просто стіна із чотирма десятками світлин Захисників, які дивляться на нас із німим запитанням і живою надією, — це глибокий і болісний символ нашого спільного чекання. Фото свідомо прикріплені неміцно, адже це не остаточне увічнення. Ця стіна із обличчями захисників як символ привернення уваги, віри та очікування. І надії на те, що зовсім незабаром Герої повернуться додому, і, ніяковіючи від уваги, зможуть особисто зняти свої фото, обійняти рідних і сказати заповітне: «Я живий. Я повернувся додому!»
російська навала кривавим крилом торкнулася невеликої за розмірами і чисельністю Понінківської громади, гіркі сльози пролили близькі понад чотирьох десятків воїнів, які повернулися додому «На Щиті». Вона зарубцювала страшні спогади в родинах, трудових колективах, виробничих цехах.
Від початку повномас- штабного вторгнення кожен четвертий військовозобов’язаний працівник місцевої картонно-паперової фабрики став до лав захисників. Інші залишилися тримати економічний фронт та волонтерський рух — працювати, сплачувати податки, підтримувати стабільність громади та допомагати ЗСУ. На четвертому році війни понад півтора десятка працівників, які змінили робітничий одяг на солдатський однострій, мають статус зниклих безвісти.
На Стіні надії у холі адмінбудинку селищної ради — сім фотографій фабричних працівників, жителів Понінки. Для колективу Понінківської картонно-паперової фабрики на кожній світлині — найкращі, найрідніші хлопці, з якими хтось працював, хтось поряд жив, відпочивав, жартував, кохав, виховував дітей, будував плани на майбутнє і вірив у мирне завтра. За кожною фотографією — історія життя, історія любові, історія подвигу, який ще не має завершення.
Нестерпно важко дивитися на стареньку матір, чиї виплакані, зболені очі стали безмовним свідченням безмежної материнської любові та невигойного болю чекання. Розриває душу тихий, стриманий зойк дружини, у якому застигли і розпач, і віра, і щоденна боротьба за надію. Щемить серце від дитячих очей, у яких жевріє одна-єдина світла мрія — міцно обійняти й прошепотіти крізь сльози щастя: «Тато повернувся…».
Присутніх на відкритті Стіни надії поєднала спільна хода Пам’яті до Алеї загиблих у центрі робітничого селища. Над головами велично майорів синьо-жовтий стяг — символ нашої незламної держави, а поруч із ним — чорно-білий прапор віри й надії з фотографіями зниклих безвісти, що нагадував про тих, хто досі перебуває у невідомості, але не в забутті.
Кожен крок цієї ходи був кроком болю і водночас кроком надії, кожен подих був сповнений молитви, кожне серце билося в унісон із єдиним бажанням якнай- швидшого повернення із невідомості. Бо єднання — це не лише слово, це спільна відповідальність, пам’ять та віра, яка має силу повернути кожного з наших героїв.
Колектив ТОВ «ПКПФ- Україна» разом із родинами зниклих безвісти Захисників непохитно вірить в те, що тиша не може бути вічною, що за найтемнішою ніччю обов’язково настає світанок, що після довгого чекання приходить зустріч, і що кількість цих символічних фотографій зниклих безвісти захисників найближчим часом зменшиться у рази. Віримо, що одного благословенного дня ці світлини стануть не символом болісної невідомості, а свідченням вистражданого щастя, коли обійми стануть реальністю, а слова «Я живий!» пролунають не в мріях, а в кожній домівці тих, хто чекає свого Героя.
