Є біль втрати, який можна оплакувати, а є біль безвісті, який живе всередині і який
не можна втамувати ні слізьми, ні словами. Біль чекання, що пульсує у серці вдень і
не дає спокою вночі. Біль невідомості, коли щомиті звертаєшся у молитві до Бога і
тримаєш у душі надію на повернення найдорожчої людини. Саме таким тихим
символом віри, пам’яті й незламного чекання стало у Понінці «Серце надії» —
інсталяція, біля якої неможливо стримати сліз.
Для колективу Понінківської картонно-паперової фабрики ця тема давно перестала
бути просто страшною реальністю війни десь поруч. Вона живе у наших цехах,
болить у кожній робочій зміні, згадується у щоденних розмовах, проглядається у
тривожних поглядах, тяжіє у гнітючому мовчанні між словами. Сьогодні 15
працівників підприємства мають статус зниклих безвісти за особливих обставин.
Майже у кожному цеху є працівники, які отримали офіційний документ про те, що
доля їхнього найріднішого захисника лишається нині невідомою. За кожним із них
— спустошені невідомістю батьки, родичі, змучені чеканням дружини, діти, які
щодня живуть між страхом і надією, між розпачем і вірою у диво.
Війна змусила їх жити з постійним болем, який нікуди не зникає. Здригатися від
кожного телефонного дзвінка, не випускаючи ні на мить з рук телефон. Прокидатися
серед ночі від найменшого шурхоту з великою надією, що за дверима стоїть
найдорожча людина. До пекучого болю в очах перечитувати списки полонених на
обмін, вдивляючись у кожне прізвище і боячись не знайти там того, кого так сильно
чекаєш. Засинати із молитвою і прокидатися з думкою про найдорожчу людину, від
якої уже давно немає звістки і екран телефону повідомляє, що «абонент поза зоною».
Але вони продовжують вірити і чекати. Разом із ними чекає вся фабрична родина.
Чекає тихо, з болем у серці, не втрачаючи надії, що одного дня наші захисники
переступлять рідний поріг.
Особливо щемить символізм «Серця надії». Кожне фото на інсталяції закріплене
так, щоб його можна було зняти у день щасливого повернення героя додому. Та
реалії війни часто виявляються безжальними. Іноді світлини доводиться знімати не
для зустрічі рідної людини, а для того, щоб перенести їх на могилу. Від дня
відкриття інсталяції у Понінці минуло лише кілька тижнів, а громада вже отримала
офіційне підтвердження загибелі двох Героїв-захисників, які донедавна вважалися
зниклими безвісти. Для їхніх родин завершилися довгі місяці тривожного очікування
дива, та разом із тим прийшла найтяжча правда — та, з якою доведеться навчитися
жити.
На середину червня у Понінківській громаді є 63 загиблих захисники та 51
військовослужбовець, які мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. За
кожною з цих цифр — людська доля, незавершена історія, родина, яка щодня живе
між надією і страхом. Для родин, у яких є зниклі безвісти найважче — це
прокидатися щоранку з надією і засинати без відповіді, продовжуючи чекати і
вірити.
Саме тому «Серце надії» — це не лише місце пам’яті, не лише меморіальна
інсталяція. Це нагадування суспільству про тих, кого продовжують чекати вдома. Це
нагадування кожному з нас про тих, чиє місце за родинним столом досі залишається
порожнім. Це заклик не звикати до страшної статистики, не дозволяти іменам
Читати далі
