Анатолій щоразу їхав від батьків пригнічений. Як завжди у вихідний, він
приїжджав у село з двома важкими пакетами, де був свіжий хліб, улюблена батькова
ковбаса, крупи, макарони, ліки… Проте, як завжди, щось було не так: то хліб не
білий, а чорний, то ковбаса якась не така, то круп замало, то цукерки дешеві…
Мама, зазвичай мовчала. За все життя вона звикла не перечити чоловікові, бо
кожне її слово у такій розмові ставало початком суперечки, яка переростало у сварку.
А почалося все дуже давно, коли Анатолію виповнилося 12 років. У той день сім’я
чекала на гостей, які ввечері мали привітати їх первістка з днем народження: бабусь і
дідусів з обох сторін, тітку Ганну, хрещених – Марину та Олександра.
За святковим столом було гамірно. Гості проголошували тости, піднімали келихи,
прихвалювали смачні страви. Аж раптом бабуся Оля, батькова мама, звернулася до
іменинника:
– А що це ти, Только, такий насуплений сидиш? Коли не прийду – ти якийсь
сердитий! І в кого ти такий вдався? У нашій родині всі доброзичливі, привітні, а ти
ніби не наш! І на нашу родину зовсім не схожий! Нагуляла тебе мати чи що…
Її невістка, Надія, завмерла з черговою стравою. Її чоловік, Павло, мовчки сидів за
столом низько схиливши голову.
– От онучки мої Люда і Таня – зовсім інша справа! – подовжувала свекруха. – І
настрій завжди гарний мають і обізвуться привітно, і розкажуть щось… А Толька
точно не нашої породи!
– Навіщо ви, свахо, таке говорите, – обізвалася Олена, мати Надії. – В Анатолія
крім вас ще рідня є. От батько мого чоловіка також завжди похмурим був. Але люди
його поважали за спокійну вдачу та золоті руки. Не всім веселими бути!
Гості розходилися з не найкращим настроєм. Тільки бабуся Оля йшла з гордо
піднятою головою, наче виконала якусь особливу місію, яку давно тримала у собі.
Відтоді Павла неначе підмінили. Якщо раніше він, повертаючись з роботи, гладив
усіх дітей по голівках і пригощав цукерками «від зайця», то тепер сина ніби й не
помічав. Уже й тесть намагався з ним поговорити, і кум щоразу підкреслював, що в
Анатолія і хода батькова, і риси обличчя його, а Павло ніби й погоджувався, проте
залишався при своїй думці. Материні слова міцно засіли у пам’яті й він щоразу
знаходив їм якесь підтвердження.
Минав час. Анатолій гарно закінчив школу, вступив до педагогічного інституту,
закінчив його й отримав направлення в одну із шкіл райцентру. А незабаром
оголосив, що буде одружуватися.
Павло мовчки погодився на весілля. На зауваження матері, мовляв, навіщо такі
гроші витрачати на чужу дитину, сердито відповів: «Оженю і відріжу від сім’ї!».
На весіллі пильнував за порядком, був зі всіма привітним та чемним. А коли кум,
роздавши коровай, відтанцював з «підошвою» і захеканий підійшов до нього, Павло
голосно промовив:
– Ну все, збувся «чужака»!
Минуло ще кілька років. На подвір’ї Павла відгуляли ще два весілля. Спочатку він
сподівався, що хоч котрась з дочок приведе йому зятя, який хазяйнуватиме на його
подвір’ї, проте надії не справдилися: Людмила з чоловіком оселилися в Бельгії, а

Унікальний старовинний сервіз позаминулого століття ледь не опинився
на смітнику. Однак завдяки школярці Ользі Козелець не лише уникнув
сумної долі, а стане окрасою експозиції місцевого музею.
Це був звичайний буденний день. Дорослі, заклопотані своїми справами,
працювали біля старої, напівзруйнованої часом хати й нічого навколо не
помічали. А от Оля, уважна і кмітлива, враз запримітила незвичайний відблиск
серед уламків. Дівчинка дбайливо витягла зі сміття на світ справжній скарб:
старовинні тарілки та витончено розписані чашки, що дивом уціліли під
завалами.
Така знахідка була невипадковою, адже Оля тонко відчуває прекрасне в усьому.
Вона захоплюється малюванням, любить ліпити і створювати різні чудові вироби.
Дівчинка каже, що їй дуже до вподоби творити красу власноруч.
Батько школярки Василь Анатолійович і досі здивований цією приємною
подією. Та зауважує: навіть уявити не міг, як серед звичайного будівельного
мотлоху на придбаному обійсті Оля угледіла таку витончену красу. І, звісно,
пишається своєю донькою та її рідкісним хистом бачити унікальність старовинних
речей.
Виявляється, що старі будівлі вміють берегти таємниці й чекають на того, хто
зможе їх розгледіти. І це напрочуд легко вдалося. Олі. Маленька українка з великим
серцем вирішила передати цю знахідку до історичного музею, а батьки з радістю
підтримали щире прагнення доньки.
Працівники історичного музею Полонської міської ради були у захваті від
такого подарунка. Вони щиро дякували шестикласниці Олі Козелець, яка
побачила порцеляновий скарб серед руїн. Адже це рідкісна реліквія ХІХ століття
— витончений столовий сервіз, що дихає самою історією. Наразі його готують до
реставрації, яка незабаром поверне йому колишню красу та вишукане сяйво.
Ця знахідка стала справжнім дивом, адже крихка порцеляна уціліла всупереч
плину часу, зберігає пам’ять про майстрів минулого. Кожна чашка та тарілка
давнього сервізу промовлятиме до відвідувачів мовою витонченого мистецтва.
— Наш історичний музей, — поділилася директор Ірина Щервяніна —
Карнафель, — не просто унікальна колекція фарфору з тисячами дивовижних
виробів. Справжнє диво полягає в тому, що її поповнення не припиняється ні на
мить. Прагнемо повернути додому полонську порцеляну, яка свого часу
розлетілася по світу. Тому невпинно розшукуємо на аукціонах чи в приватних
колекціях рідкісні вироби: від вишуканих фігурок і давніх сервізів до ексклюзивних
авторських робіт. А ще колекцію музею поповнюють не лише родичі полонських
майстрів, а небайдужі люди. Скажімо, кияни Володимир Борисов, Ірина та
Анатолій Круглови придбали рідкісний експонат — скульптурну композицію
“Джаз” Валерія Албула. До речі, це й відомий фарфорист свого часу працював на
Полонському заводі художної кераміки.
Щиросердечні Ольга та Віктор Сінчуки передали до музею безцінний родинний
спадок столовий сервіз “Серенада”. Це не просто пам’ять про минуле, а жива
історія полонського краю, відтворена у світло-коричневих тонах витонченої глазурі