Вибір – захищати людське життя

Чергова медсестра терапевтичного відділення Хмельницького обласного
госпіталю ветеранів війни Тетяна Черній вже 31 рік працює в лікувальному
закладі. Відразу ж після закінчення Хмельницького медучилища пов’язала своє
життя з госпіталем.
— У моїй родині сподівалися, що я, як матуся, стану вчителькою, а я обрала
медицину, — розповідає пані Тетяна. — Мамин тато повернувся з війни в 1945 році
з важким пораненням ока. Напівнезрячим працював на землі, був агрономом,
посадив гарний сад… Але відлуння Другої світової було жорстоким. Настала повна
сліпота. Бабуся 18 років доглядала незрячого. Потім занедужала і сама бабуся. Мій
вибір був усвідомлений — медицина.
Таня після Вербкадерев’янської дев’ятирічки приїхала до Хмельницького на
вступні екзамени, але її чекала незадовільна оцінка за диктант. Розчарувалася, бо
матуся, філолог. Підвела рідненьку. Не розгубилася, здобувала середню освіту аж за
15 кілометрів — у Шарівці, Ярмолинецького району. Щоранку шкільний автобус
підвозив до школи. Що цікаво, не справилась на вступному екзамені з української
мови, а згодом вийшла переможницею на районній олімпіаді. Писала твір на вільну
тему про хліб і землю…
…Пролетіли роки навчання в середній школі. Тут зустріла свою долю —
однокласника Віктора котрий, обрав професію аграрія, вступив до Новоушицького
технікуму сільськогосподарської механізації. П’ять років дружила Таня з Віктором,
дочекалася з армії, одружилися. Дав Господь їм два синочки Дениса та Владислава.
Має родина свій бізнес — обробляють землю, вирощують зернові культури.
А Таня таки вступала до медучилища. Цього разу стала студенткою, адже
закінчила середню школу зі срібною медаллю.
— Здається, недавно переступила поріг госпіталю, а вже минуло так багато років,
— мовить медсестричка. — За цей час лікувалося у нас п’ять поколінь ветеранів.

Були посріблені сивиною переможці над фашистською навалою, воїни, яких умовно
називали — “афганці”, а згодом нашими пацієнтами стали люди, котрі втратили
здоров’я, ліквідовуючи наслідки Чорнобильської катастрофи. З пораненням тіл і душ
приїжджали лікуватись учасники АТО, але нинішні молоденькі захисники та
захисниці, що постраждали від рашизму, переважають з ампутаціями.
Тетяна Іванівна разом зі своїми колежанками намагається знайти ключик до
кожної зраненої душі, не ставлячи зайвих запитань.
— Не лише молодший та середній медперсонал, а всі лікарі, психологи,
реабілітологи допомагають хлопцям адаптуватись тут, бо їхні думки там, на фронті,
серед побратимів, — наголошує директорка госпіталю, кандидат медичних наук,
Заслужений лікар України Оксана Бочкарьова. — Робимо все можливе, створюємо
умови для відновлення тіла та душі. Тим, хто може фізично, організовуємо
туристичні поїздки історичними місцями Хмельниччини. З концертами
приїжджають до наших пацієнтів професійні та аматорські гурти. Вдячна всім, а
особливо нашим працівникам за таку важливу місію — допомагати воїнам стати в
стрій.
Оксана Валеріївна не вирізняє кращих, вимоглива однаково до санітарок,
медсестер, лікарів, бо тепер лікуються, переважно ті, хто виборює потом і кров’ю
перемогу України…
Найважчим було випробовування під час пандемії Ковід-19. Всі палати
терапевтичного відділення госпіталю переповнені. Хворі лежали навіть у коридорах.
— Чергування випало надзвичайно важким, особливо вечірньою порою. Пацієнти
поступали по кілька чоловік відразу. Доводилося ставити одночасно крапельниці
понад десятку недужих. Змушена була кликати на підмогу маніпуляційну
медсестричку Олесю Євчук. Завідуюча відділенням Анжела Бартко, старша
медсестра Алла Сьобста теж приїхали вечірньої пори на підмогу, всі медики падали з
ніг, рятуючи людей…
Страшна пандемія показала, який злагоджений колектив. Досвідчені медсестри
Оля Камінська, Таня Міщенко йшли на чергування, знаючи, що наражаються на
небезпеку. Чоловік Тетяни вимагав звільнитися з роботи, але ніякі скандали не
допомогли, працювала, бо давала клятву Гіппократа. Довелося колежанкам рятувати
свою ж медсестричку Таню Міщенко. Двобічна пневмонія. Не убезпечив захисний
костюм, до речі, не знімали його майже протягом всього чергування.
— Якщо відверто, я не думала, що подолаю таку важку недугу, — зазнається Таня
Міщенко, — я вдячна завідуючій відділенням Анжелі Миколаївні, всім лікарям,

старшій медсестрі Аллі Сьобстій, дівчатам-колегам за невтомність. Вони витягнули
мене, в буквальному розумінні слова, з того світу.
— Я у вічному боргу перед колективом, особливо перед заввідділенням Аллою
Миколаївною, — каже Тетяна Іванівна. — Коли мій тринадцятирічний син
Владислав важко захворів, саме Алла Миколаївна з колегами-неврологами поставили
важкий діагноз — менінгіт. За життя дитини боролися в інфекційній лікарні.
Спочатку реанімація, а тоді у відділенні Вікторії Лєньги. Всім, хто рятував
Владислава, щира вдячність. Сьогодні він закінчує навчання в університеті — обрав
професію юриста.
Були труднощі, були випробовування, здолала їх Тетяна Іванівна, підтримував
колектив, а ще дає силу улюблена справа: правильний вибір професії — бути на варті
людського життя.
Надія МАРИНИЧ.