Анатолій щоразу їхав від батьків пригнічений. Як завжди у вихідний, він
приїжджав у село з двома важкими пакетами, де був свіжий хліб, улюблена батькова
ковбаса, крупи, макарони, ліки…

Унікальний старовинний сервіз позаминулого століття ледь не опинився
на смітнику. Однак завдяки школярці Ользі Козелець не лише уникнув
сумної долі, а стане окрасою експозиції місцевого музею.

Сакральні ляльки-мотанки, чарівні іграшки з вовни та мішковини,
виплетені кошики з паперової лози… І ще безліч дивовижних виробів,
створених Ніною Карасевич.
Її талант оживає й у творчості школярів, з яким натхненно передає
таємниці майстерності, і розквітає також у вишуканих сценічних костюмах
для юних артистів.
Не дивно, що Ніна пов’язала своє життя з творчістю, адже успадкувала талант
від рідних. Її дідусь був майстром на всі руки: виготовляв взуття та плів
капелюхи. А від мами вона перейняла не лише натхнення та любов до
прекрасного, а й навчилася в неї всього – пошиття суконь, вишивання та в’язання.
Закінчивши десятирічку, в училищі опановувала тонкощі кравецької
майстерності. Для дівчини це було не просто навчання, а справжнє покликання.
Невдовзі майстриня дивувала шанувальників власними колекціями одягу, а її
роботи дарували справжній захват.
Донині Ніна Анатоліївна продовжує створювати унікальні костюми, які
перетворюють звичайний виступ юних артистів на справжнє мистецтво. Адже
кожне її вбрання для танцювальних колективів зачаровує з першого огляду,
вражає яскравістю та вишуканістю.
Окрім цього, майстриня створює ексклюзивний одяг за індивідуальними
запитами, а також втілює сучасні ідеї у елегантне вбрання. Її сукні зачаровують
витонченими орнаментами вишивки.
Захопившись декоративно-ужитковим мистецтвом, Ніна Карасевич самостійно
опанувала понад двадцять творчих технік. Кожна з них допомагає їй творити
неповторні авторські вироби.
Казкова історія рукоділля Ніни Карасевич розпочалася з прадавнього сакрального
оберега. Кожну створену з любов’ю ляльку-мотанку вона одягнула у розкішне

Вони – юнаки та дівчата з порушенням здоров’я, проте їхні серця сповнені великих мрій. Прагнуть навчатися, здобувати професії та відкривати для себе безмежний світ. Однак самотужки долати цей складний життєвий шлях їм не під силу. Вірячи в таланти молоді з інвалідністю, Андрій Щербицький та Ілона Білик, об’єднавши зусилля з благодійним фондом “Творчі”, відкрили інклюзивну школу барист.

Уже третій рік Настасія Артемчук шукає свого чоловіка Юрія, воїна, який зник на полі бою у вихорі війни. Попри біль розлуки, жінка знаходить сили творити. І її розписані тубуси, сповнені краси та добра, стають благодійними лотами.

Із окупації Тетяна Столковська привезла свій найдорожчий скарб — вишиті рушники, гаптовані ще під вільним і мирним небом Херсонщини. Її обреги не лише спогад про затишний дім, ще й вишита пам’ять, що надихає жити і творити нині на благословенній Білогірщині, де минуло її дитинство та шкільні роки.

Люди старшого віку донині засуджують розлучення, адже за їх часів, коли подружня пара руйнувалася, це було великим соромом як чоловікові і дружині, так і їхнім батькам. Як жили молоді сім’ї? Невже не сварилися, не мали претензій одне до одного? Чоловіки не були пияками, а жінки ледачими?

Понад шість років Ольга Лукасишина відтворює давні гердани та силянки. Це більше, ніж прикраси, в яких оживає не лише сила і краса роду, а й історія цілих поколінь, вплетена в кожну намистинку.

Познайомилася із Нелею Дудар у Віньківцях, коли її сини виросли, а названі діти тулилися до неї. Для них вона стала справжньою турботливою мамою.
Через роки знову захоплююся нею та її натхненням творити красу. Навіть на чужині майстриня зуміла виткати голкою, нитками та фарбами рідний український всесвіт.
Доля Нелі Дудар мов гарна мелодійна українська пісня. І сповнена не лише світлої радості, тихого смутку, а й гіркої печалі.

Життя Віталія Невідомого було наповнене гарними великими мріями. Та найголовнішу із них — звести дім для свого сина не встиг здійснити. У свої 23 обрав шлях воїна. Тепер він серед зниклих безвісти. Та все ж рідні плекають надію на його повернення.

У селі, на перехресті доріг, утворилась велика площа, яку місцеві жителі називали «вигін». Тут колись зустрічали корів з пасовиська. Немає вже стільки худоби на селі, але старші люди від весни до осені збираються на вигоні, ведуть мову про погоду, новини, політику, згадують минуле, діляться порадами.