Коли любов сильніша за невідомість
Уже третій рік Настасія Артемчук шукає свого чоловіка Юрія, воїна, який зник на полі бою у вихорі війни. Попри біль розлуки, жінка знаходить сили творити. І її розписані тубуси, сповнені краси та добра, стають благодійними лотами.
Здавалося, ще недавно кожний із подружжя самотужки торував життєву стежку – наполегливо навчався, здобував професію. Адже Настасія та Юрій зростали у різних селах Білогірщини. Однак несподівана зустріч, наче чарівна нитка, об’єднала їхні життєві шляхи.
– Якраз тоді, коли зайшов Юрій, я працювала в магазині. Легка розмова швидко перетворилася на знайомство. Нам вистачило одного погляду, щоб зрозуміти усе без зайвих слів.
Тоді був теплий липневий день, а уже у вересні ми святкували весілля…
Мирні дні принесли подружжю багато незабутніх миттєвостей, а найрадіснішою подією було народження донечки. Юрій почувався найщасливішим батьком у світі.
Неймовірно радів кожній хвилині, проведеній з маленькою Вікторією. Поспішав з роботи, аби бути поруч з донечкою увесь вільний час. Ще й часто татусь брав на себе нічні клопоти – заколисував Вікторію, аби дружина могла відпочити.
Не лише дбав про свою сім’ю, а його турбота сягала далеко за межі власної домівки. Щиро та безкорисливо дарував свою підтримку друзям, нічого не чекаючи взамін.
– Мій чоловік ніколи не пов’язував своє життя з військовою справою. Коли ж отримав повістку, без вагань прийняв цей виклик долі як святий обов’язок. Він не шукав виправдань чи легких шляхів, а пішов захищати найдорожче – свою родину та свою країну.
Війна навчила подружжя дорожити кожною миттю. Короткі телефонні розмови стали цілим всесвітом, сповненим ніжності.
А у Настасії усі думки та молитви були лише про те, щоб чоловік повернувся живим.
Служив у 95 окремій десантно-штурмовій бригаді. Був поранений. Після лікування приїхав у коротку, але омріяну відпустку. Особливо раділа маленька Вікторія. Кожен день із татом для неї став найціннішим подарунком.
Їхні почуття пройшли перевірку вогнем. Однак подружжя вирішило ще повінчатися, щоб скріпити свій союз небесним благословенням.
І знову Юрія Артемчука покликали фронтові будні. Як завжди, він вийшов на зв’язок, щоб попередити дружину: іде на позицію на довгі три доби. Тож від нього не буде жодної звістки. Очікування, пригадує Настасія, їй здалося вічністю. Коли настав час, набрала його номер, але телефон мовчав. У цій важкій тиші життя ніби зупинилося. Невдовзі почула жахливу звістку про те, чого боялася найбільше, – Юрій Артемчук зник безвісті 9 листопада 2023 року поблизу Синьківки на Куп’янському напрямку. Та й побратим, з яким розмовляла, вразив її гіркою правдою про той пекельний бій. Тоді лише троє воїнів із двадцяти шести дивом дісталися до своїх. Проте її серце відмовлялося вірити в найгірше.
Роки відчаю у пошуках чоловіка не втомили жінку. Вона віднаходила в собі дивовижну силу, продовжуючи нелегкий шлях. І вирішила об’єднати тих, хто знає ціну чекання, ставши координатором акцій на підтримку безвісті зниклих та військовополонених із Білогірської, Ямпільської громад.
– Вони, герої, які мужньо боронили країну, своїх рідних від ворога, не зникли із наших сердець, – каже Настасія Артемчук.
– Ми виходимо на площу, щоб нагадати: їх не забули, не втомилися шукати, чекати, робимо все, щоб їх повернути додому.
Такі щотижневі акції, запевняє, на підтримку воїнів, які у списках зниклих безвісти, об’єднали матерів, сестер, дітей у велику родину, де ніхто не залишився наодинці зі своїм відчаєм. Надія не згасає – їхні найрідніші повернуться додому. Адже любов сильніша за невідомість.
А ще Настасія й подумати не могла, що візьметься за пензель і займеться живописом.
Якогось дня отець Даниїл Ярощук із самої передової привіз відстріляні тубуси. Побачивши відпрацьовану зброю, Настасії закортіло розмалювати її різнокольоровими барвами. І несподівано для себе відкрила нове заняття художнього розпису. Перетворює артефакти війни на яскраві благодійні лоти для допомоги військовим.
Хоча тривалий час іде крізь темряву невідомості, розшукуючи коханого, свій біль зуміла перетворити на незламну силу та волонтерську місію.
У пам’яті шестирічної Вікторії тато залишився мужнім воїном у військовій формі, яким вона безмежно пишається. Тепер його одяг захисника став для неї найцін- нішою річчю у світі. Дівчинка часто пригортається до нього, відчуває татову силу, ніжність та рідне тепло його рук.
Як і мама, Вікторія не втомлюється вірити у диво. Щодня плекає надію, що той найзаповітніший день обов’язково настане – її татусь нарешті переступить поріг рідного дому і знову обійме свою донечку.
