“Буде спекотно. Буде спекотно нашим ворогам, бо на минулій сесії міської ради ми
довиділили ще 101 мільйон гривень на оборону. Загалом це вже майже 800 мільйонів
гривень з початку року, — розповів Хмельницький міський голова Олександр
Симчишин. — А нещодавно передали три вантажні мікроавтобуси за 7 мільйонів
гривень для бойового підрозділу. Хлопці знають, як їх переобладнати і зробити
справжніми бойовими машинами під спеціальні завдання.
Дякую кожному хмельничанину за сумлінно сплачені податки! Це — нові і нові
придбання для війська. Певен, ви всі прекрасно розумієте, що із деякими
розвитковими проєктами нам доведеться почекати заради Перемоги. Вдячний за
розуміння”.
Він також додав, що з початку року передали вже 22 нових транспортних засоби
для Сил Оборони!
“Ще один понеділок. Знову вночі був терористичний обстріл нашої країни, загинули цивільні, —
зазначає Олександр Сергійович. — Вкотре переконуюся, що визначити головним
пріоритетом роботи всієї громади допомогу Силам оборони — єдино правильне
рішення. Якщо своєю допомогою війську ми можемо наблизити Перемогу хоч на
день — маємо це робити”.
Отож нашим захисникам передали 100 пристроїв РЕР “Хвиля”, загальна вартість
яких становить майже 3 мільйони гривень.
“Це саме те, що безпосередньо рятує життя на фронті, — підсумував мер
Хмельницького. — Дякую усім сумлінним платникам податків за можливість
підтримувати військо!
Працюємо далі…”

Є біль втрати, який можна оплакувати, а є біль безвісті, який живе всередині і який
не можна втамувати ні слізьми, ні словами. Біль чекання, що пульсує у серці вдень і
не дає спокою вночі. Біль невідомості, коли щомиті звертаєшся у молитві до Бога і
тримаєш у душі надію на повернення найдорожчої людини. Саме таким тихим
символом віри, пам’яті й незламного чекання стало у Понінці «Серце надії» —
інсталяція, біля якої неможливо стримати сліз.
Для колективу Понінківської картонно-паперової фабрики ця тема давно перестала
бути просто страшною реальністю війни десь поруч. Вона живе у наших цехах,
болить у кожній робочій зміні, згадується у щоденних розмовах, проглядається у
тривожних поглядах, тяжіє у гнітючому мовчанні між словами. Сьогодні 15
працівників підприємства мають статус зниклих безвісти за особливих обставин.
Майже у кожному цеху є працівники, які отримали офіційний документ про те, що
доля їхнього найріднішого захисника лишається нині невідомою. За кожним із них
— спустошені невідомістю батьки, родичі, змучені чеканням дружини, діти, які
щодня живуть між страхом і надією, між розпачем і вірою у диво.
Війна змусила їх жити з постійним болем, який нікуди не зникає. Здригатися від
кожного телефонного дзвінка, не випускаючи ні на мить з рук телефон. Прокидатися
серед ночі від найменшого шурхоту з великою надією, що за дверима стоїть
найдорожча людина. До пекучого болю в очах перечитувати списки полонених на
обмін, вдивляючись у кожне прізвище і боячись не знайти там того, кого так сильно
чекаєш. Засинати із молитвою і прокидатися з думкою про найдорожчу людину, від
якої уже давно немає звістки і екран телефону повідомляє, що «абонент поза зоною».
Але вони продовжують вірити і чекати. Разом із ними чекає вся фабрична родина.
Чекає тихо, з болем у серці, не втрачаючи надії, що одного дня наші захисники
переступлять рідний поріг.
Особливо щемить символізм «Серця надії». Кожне фото на інсталяції закріплене
так, щоб його можна було зняти у день щасливого повернення героя додому. Та
реалії війни часто виявляються безжальними. Іноді світлини доводиться знімати не
для зустрічі рідної людини, а для того, щоб перенести їх на могилу. Від дня
відкриття інсталяції у Понінці минуло лише кілька тижнів, а громада вже отримала
офіційне підтвердження загибелі двох Героїв-захисників, які донедавна вважалися
зниклими безвісти. Для їхніх родин завершилися довгі місяці тривожного очікування
дива, та разом із тим прийшла найтяжча правда — та, з якою доведеться навчитися
жити.
На середину червня у Понінківській громаді є 63 загиблих захисники та 51
військовослужбовець, які мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. За
кожною з цих цифр — людська доля, незавершена історія, родина, яка щодня живе
між надією і страхом. Для родин, у яких є зниклі безвісти найважче — це
прокидатися щоранку з надією і засинати без відповіді, продовжуючи чекати і
вірити.
Саме тому «Серце надії» — це не лише місце пам’яті, не лише меморіальна
інсталяція. Це нагадування суспільству про тих, кого продовжують чекати вдома. Це
нагадування кожному з нас про тих, чиє місце за родинним столом досі залишається
порожнім. Це заклик не звикати до страшної статистики, не дозволяти іменам

Під час війни зброєю стає не лише сталь. Іноді життя рятують кілька сотень
мілілітрів крові, добровільно відданої незнайомій людині. Саме тому донорство
сьогодні набуває особливого значення, стаючи одним із найважливіших проявів
людяності, співчуття та громадянської відповідальності.
Донорська кров потрібна щодня, як пораненим військовим, що повертаються з
передової, так і цивільним, котрі постраждали від ворожих обстрілів, пацієнтам
після складних операцій, важкохворим дітям і дорослим. Для когось вона стає
шансом на одужання, для когось — можливістю побачити новий день. І поки медики
борються за кожне життя, поруч із ними стоять донори, готові безкорисливо
поділитися частинкою себе.
Фахівці служби крові недарма називають кожну донацію маленьким подвигом, адже
вона може подарувати шанс на життя одразу кільком пацієнтам. Саме це
усвідомлення спонукає багатьох працівників Понінківської картонно-паперової
фабрики долучатися до благородної справи донорства. Адміністрація підприємства
підтримує цю місію, забезпечуючи пальним транспорт для довезення фахівців з
Хмельницького обласного центру крові та безперебійну роботу генераторів у часи
відключення електроенергії.
Щоразу на заклик добровільно здати кров відгукувалися близько пів сотні
працівників. А це означає втричі більше врятованих життів, більше зцілених
зранених тіл, і більше зболених душ, у яких знову з’явилася надія. Серед донорів
підприємства є люди, які здають кров регулярно вже не один десяток років. Інші
долучилися після початку повномасштабної війни. Серед них — заброньовані
працівники, які сьогодні забезпечують стабільну роботу українського виробника і
тримають економічний фронт, намагаючись бути корисними і у милосердній місії —
донорстві. Особлива вдячність представникам родин загиблих і зниклих безвісти,
які, самі переживши біль втрат і невідомості, відгукуються одними з перших,
намагаючись вкласти частинку свого життя заради порятунку інших.
Окремих слів вдячності заслуговують колишні захисники, які проходять
реабілітацію після важких поранень. Дехто з них пересувається на милицях, дехто
ще відновлюється після складних операцій. Ще зовсім недавно багато з них самі
лежали у госпітальних палатах, очікуючи на переливання крові. Вони не звертаючи
увагу на протипоказання і вмовляння, приходять на донацію, власним прикладом
підтримуючи донорський рух і даруючи надію тим, хто нині потребує крові.
Історія донорства в Україні має глибоке коріння. Ще під час Другої світової війни
тисячі людей здавали кров для фронтових госпіталів, часто роблячи це неодноразово
й без будь-яких винагород. У мирний час донорський рух поступово набував
організованих форм, склалася система пільг і гарантій, які держава надавала людям
за їхню небайдужість. Зокрема, донорам надавалися два оплачувані вихідні,
гарантувалася 100% виплата допомоги з тимчасової непрацездатності, незалежно від
страхового стажу, надбавка до пенсії для Почесних донорів Україн, тощо.
Утім, сьогодні донорський рух переживає новий етап свого розвитку. Держава
змінює підходи до функціонування системи крові, відходячи від практики
матеріального заохочення та роблячи ставку на свідомий вибір громадян. Саме з
цією метою 26 січня 2026 року набрав чинності Закон України «Про безпеку та

Понеділок — день традиційної передачі для українських бійців.
Цього разу підсилили їх безпілотниками.
“29 хороших ударних БПЛА-бомбардувальників “Vampire” передали для Воїнів ІІІ
окремої штурмової бригади, — каже Хмельницький міський голова Олександр
Симчишин. — Працюємо далі…”

“Передав для Сил оборони чергову партію квадрокоптерів — 12 штук на майже 1,8
мільйонів гривень, — каже Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. —
Квадрокоптери залишаються одним із ключових інструментів на фронті, тому їх
закупівля та передача є системною. Якщо говорити лише про сегмент
квадрокоптерів, то за перших півроку таких передали майже 300 одиниць.
Дякую громаді за таку можливість!”
Він також зазначив, що паралельно забезпечують військових БПЛА літакового
типу, FPV-дронами, гексакоптерами, ударними дронами, дронами-перехоплювачами,
а також засобами РЕБ і РЕР та іншим необхідним обладнанням.
“Наразі готуємо зміни до бюджету за підсумками першого півріччя 2026 року, щоб
збільшити ще на понад 100 мільйонів гривень фінансування на закупівлю техніки та
пряму підтримку Сил оборони.
Підтримка війська була, є і залишається для нас пріоритетом No1. Частину міських
проєктів, пов’язаних із будівництвом і ремонтами, довелося відтермінувати, аби
спрямувати більше ресурсу на потреби захисників.
Працюємо далі…” — підсумував Олександр Сергійович.

“Понеділок, перший день літа і перша літня передача Силам оборони, — каже Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. — Понад 5 мільйонів гривень вартують ці 10 багатоканальних комплексів РЕБ”.

Старший солдат 36 окремого стрілецького батальйону «Степові вовки» Богдан Ковбасюк не ховався за спини інших. З перших днів повномасштабної війни став на захист України. Незважаючи на молодий вік, а йому було всього 25 років, мав досвід служби в ЗСУ. Спершу — строкова, а тоді підписав контракт на три роки. Син учасника війни у Афганістані Володимира Ковбасюка (світла йому пам’ять) на генетичному рівні перейняв батькову мужність та відвагу. Після контрактної служби вирішив спробувати цивільного життя. Не вийшло — війна перекреслила всі плани. Добровільно пішов на фронт.

“Підсилили наших захисників до Дня Героїв, — каже Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. — Цього разу передача була комплексна, спрямована на покращення зв’язку та захист військових. Тут 15 Starlink-ів, 2 антени-підсилювачі та 2 хороших комплекси РЕБ”.

У селі Вишневе, яке розташоване неподалік Грицівського перехрестя, всього 80 дворів. Захищають Україну 30 мужніх земляків.
З ініціативи завідувачки сільського клубу Катерини Пасічник — матусі двох синів офіцерів-фронтовиків, у закладі постійно плетуть маскувальні сітки 15 вишнівчанок (рідні воїнів, які захищають нашу землю).

“Це був не просто понеділок, а початок тижня перед Днем Героїв, — зазначив Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. — Перша, але не єдина передача обладнання військовим напередодні свята.