Уже не вперше пишу про заслуженого будівельника України, кавалера ордена «За
заслуги» III ступенів та інших державних нагород, державного службовця, ветерана
праці Анатолія Онисимовича Овчарука.
Анатолій Онисимович народився 1 липня 1946 року в старовинному місті
Кам’янці-Подільському у сім’ї робітників. Батько Онисим Терентійович (1909–1958)
— усе життя працював робітником на Кам’янець-Подільській залізничній станції, а
мати Євдокія Давидівна (1915–2008) – робітниця Кам’янець-Подільського
консервного заводу.
Дитинство Анатолія Онисимовича було нелегким. У дванадцять років він став
напівсиротою і, разом зі старшим братом Антоном, допомагав мамі по господарству.
Згодом, у 1965 році, він втратив брата Антона, який помер від хвороби. Анатолій
узяв на себе всю чоловічу роботу по господарству.
1 вересня 1954 року він вперше переступив поріг Кам’янець-Подільської середньої
школи No2.
– Жодні предметні олімпіади у місті чи області, спортивні змагання, огляди
художньої самодіяльності, чи конкурси не відбувалися без участі учнів нашого класу,
– згадує Анатолій Овчарук. – Тому й не дивно, що переважна більшість із них
пізніше вступила і закінчила різні навчальні заклади. Вони стали висококласними
фахівцями, отримали звання заслужених, відзначені державними нагородами.
Анатолій Овчарук був саме таким учнем. Крім згаданих конкурсів, він посилено
брав участь у спортивних змаганнях, зокрема з гандболу, футболу та волейболу. Він
грав у футбол разом зі знаменитими в майбутньому футбольними майстрами В. О.
Капличним і В. П. Булгаковим та іншими.
– Тут ми вчилися, росли, мужніли, були однією дружньою сім’єю, Звідси ми пішли
у велике життя, і кожен з нас знайшов у ньому своє гідне місце, – згадує Анатолій
Онисимович, не без хвилювання. Я досяг усього завдяки цій школі та своїм добрим,
мудрим учителям.
У 1961 році Анатолій Овчарук закінчив школу і, розраховуючи тільки на власні
сили, вступив до Кам’янець-Подільського будівельний технікуму, який успішно
закінчив у 1965 році.
Трудову діяльність розпочав у 1966 році слюсарем-сантехніком. Проте вже з
вересня того ж року до жовтня 1968 працював інженером з технагляду за
капітальним будівництвом управління побутового обслуговування населення
Хмельницького облвиконкому. Згодом він працював головним механіком
Хмельницької обласної фабрики хімчистки Кам’янець-Подільського
міськпобуткомбінату.
У 1969-1985 роках пройшов шлях від майстра до виконроба у Хмельницькій
дільниці Вінницького спеціалізованого управління No 549 тресту
«Подільськпроммонтаж». З 1985 до березня 1990 року Анатолій Онисимович
працював у Хмельницькому спеціалізованому управлінні No 527 тресту
«Подільськпроммонтаж» на посаді начальника управління, де зарекомендував себе
наполегливим, ініціативним, досвідченим і мудрим керівником. У ці роки Анатолій
Онисимович зустрів мудрих людей та висококваліфікованих спеціалістів,

У Копачівці на Деражнянщині процвітає СТОВ імені Шевченка. В області небагато
таких економічно сильних господарств. Ринкові експерименти 90-х років минулого
століття тут пережили майже без втрат.
Жителям Копачівки пощастило мати розсудливого керівника, хлібороба від Бога,
заслуженого працівника сільського господарства Сергія Шаповалова. Коли далекі й
близькі сусіди розтринькали добро, нажите багатолітньою гуртовою роботою, під
виглядом розпаювання основних засобів, Сергій Васильович зберіг усе до
останнього цвяха — поля, поголів’я худоби, громадські приміщення, техніку,
сільськогосподарський інвентар тощо.
Історія копачівського сільгосппідприємства почалася понад 40 років тому, коли
Сергій Васильович очолив колгосп імені Шевченка і почав активно працювати над
покращенням умов життя селян. Добрі справи господаря підприємства численні й не
піддаються перерахунку. Він багато зробив для розвитку села та його благоустрою.
Він не дуже охоче говорив про це. Хоча власним коштом господарство двічі
побудувало дороги. Завдяки керівнику господарство поступово відновлювалося і
стало відомим в області та за її межами завдяки вирощуванню сільгоспкультур та
ВРХ.
Реорганізувавшись у СТОВ імені Шевченка, власники розпайованої землі довірили
подальше керівництво господарством своєму очільнику, з яким з’їли не один пуд
солі. Після завершення хліборобських клопотів, Сергій Васильович не так давно через
важку хворобу відійшов у засвіти Сергій Васильович, залишивши по собі добрі
спогади та світлу пам’ять земляків. Після смерті батька його справу продовжив син                                Володимир Сергійович Шаповалов,
який після закінчення Хмельницького університету управління та права не шукав
легкого шляху, а прийшов у рідне село працювати на різних відповідальних посадах
у сільгосппідприємстві.
З перших днів роботи Володимир Сергійович завоював повагу та авторитет,
працюючи під керівництвом батька. Він — добрий, мудрий і працьовитий.
Тому земляки не помилилися. Господарство перейшло в надійні руки. Його добрі
справи продовжують однодумці. Як і їх наставник, Володимир Шаповалов у своїй
роботі намагається одночасно вирішувати господарські та соціальні проблеми.
Себто, працювати рука в руку.
Нещодавно я побував в Копачівці, поспілкувався з тваринниками й механізаторами.
Рясні сходи дбайливо доглянутих сільськогосподарських рослин справили приємне
враження. У приміщеннях та на пасовищі, де вигулюють корів, теляток, бичків,
підсвинків — панує ідеальний порядок.
Повсюди відчувається дбайлива господарська рука. Найбільше враження справили
світлі й усміхнені обличчя трудівників. Їхні очі були сповнені оптимізму та надій на
кращий завтрашній день.
На тваринницькій фермі поголів’я ВРХ на сьогодні становить 2111 голів, з яких 865
— молочні корови. Мене також зацікавило активне розширення молочної сфери.
Зокрема, проведено реконструкція ферми та молочного комплексу, де встановлено
сучасне обладнання. Створено автоматичну систему годівлі та доїння корів. Загалом

26 червня вісімдесят п’ятий день народження зустріла Галина Петрівна
Чекерда — добре відома на Хмельниччині людина, колишня очільниця
Летичівського району, голова ветеранської організації Летичівської та
Меджибізької територіальних громад, яка наповнює свої будні добрими
справами. Підтримує ветеранів війни і праці на території громад, робить усе
для наближення нашої Перемоги.
Дитинство її минуло в Шустівцях на Кам’янеччині. Коли закінчила 4 класи
місцевої школи, батьки переїхали до Летичева. Тут Галина Чекерда здобула середню
освіту та пішла працювати на місцевий маслозавод. На підприємстві їй довелося
обіймати різні посади. Без відриву від виробництва вона здобула вищу освіту, стала
інженером-технологом молочної промисловості. Потім була громадська робота.
Привчена змалечку батьками працювати від зорі до зорі, Галина Петрівна
переборювала господарські труднощі.
— Часи були непрості, але цікаві й незабутні, важливо було не спіткнутися, не
помилитися у перших самостійних кроках, — говорить Галина Чекерда.
Коли у 1981 році постало питання, кому очолити Летичівський район, двох думок
не було, тільки Галині Чекерді — ініціативній, цілеспрямованій і наполегливій,
тертій у господарських буднях керівниці. На цій посаді вона об’єднала навколо себе
високопрофесійний колектив однодумців, спаяний однією ідеєю і метою. На посаді
керівника найповніше проявилися риси характеру Галини Чекерди, успадковані від
батька й матері.
Спільно з керівниками районних служб, сільськогосподарських підприємств,
головами сільських та селищних рад, селянами на місцях дбали про високі врожаї
зернових та технічних культур, про вагомі результати в тваринництві, аби багатіли
колгоспи, населені пункти, район, область, Україна загалом. Аби покращувався
добробут людей, медичне обслуговування, культура, освіта тощо.
У 2006 році Галина Чекерда очолила Летичівську районну організацію ветеранів. А
після створення Летичівської та Меджибізької територіальних громад, їхні
ветеранські організації об’єдналися у 26 первинок чисельністю майже 7000 членів.
Турбота про людей похилого віку тут на першому плані.
— По-іншому не може бути, — запевняє голова ветеранської організації. З цього
приводу Галина Чекерда співпрацює з головами територіальних громад —
Летичівської Ігорем Тисячним, Меджибізької — Олександром Ткачем, а також зі
старостами сіл. Вони вшановують довгожителів, вручають пам’ятні листівки від
ради ветеранів об’єднаних територіальних громад, подарунки, квіти. Дякують за
невтомну працю. Учасники художньої самодіяльності дарують ювілярам свої
виступи. У 2025 році такі вітання отримали 106 ветеранів, а цьогоріч ця цифра уже
склала 60.
Велику допомогу ветеранам надають благодійні фонди «Земляцька підтримка» та
«Благо поруч». Зокрема, фонд «Благо поруч», який очолює Ігор Поліщук, надає
ветеранській організації інвалідні візки, ходунки на колесах, милиці, туалетні
стільці, підгузки тощо. Цей фонд також подбав про особу з інвалідністю першої

21 червня на 85 році життя відійшов у вічність Олександр Максимович
КАДУЦЬКИЙ — голова ревізійної комісії Хмельницької обласної організації
Організації ветеранів України, ветеран праці та споживчої кооперації.

Володимир Борисович Кирилюк — знана на Хмельниччині та за її межами
людина. Він багато років віддав роботі в агропромисловому комплексі. Пройшов
шлях від агронома радгоспу до заступника голови облдержадміністрації. Мені
довелося з ним працювати. Признаюся, я багато навчився у нього, мав за взірець.
Він обраний членом ради обласної організації ветеранів. Під час нещодавньої
зустрічі ветеран-аграрій повідомив про ініціативу керівника фермерського
господарства Староостропільської громади Катерини Адамівни Огреби. Вона
підтримала й допомогла ввести в навчальний процес Староостропільського ліцею
предмет «Агросфера».
Володимир Борисович наголосив, що цей предмет нині вкрай необхідний для
ознайомлення вихованців навчального закладу з сучасними технологіями в
сільському господарстві, розкриття цієї важливої галузі, а головне — виборі
майбутньої професії. До слова, Катерина Адамівна надала велику допомогу
директору ліцею Іванні Василівні Севернюк, яка виявила бажання викладати цей
предмет, придбати навчальні посібники, пройти навчання при Всеукраїнській
аграрній раді. І вже другий рік тут учні опановують цю науку.
— Я цілком підтримую Катерину Адамівну. Через декілька днів вихованці цього
навчального закладу будуть проходити семінар-практикум в кооперативі «Ладиги».
Запрошую вас взяти участь — мовив Володимир Кирилюк.
І ось ми приїхали в сільськогосподарський кооператив «Ладиги», який багато
років очолює Віталій Васильович Фомович. У селі Ладиги він народився в сім’ї
інженера та вчительки, тут минуло його дитинство і юність, звідси започаткована
його звивиста життєва стежина. Ще в шкільні роки юнак у серці виношував мрію
стати, як його батько, інженером. Тому після закінчення місцевої середньої школи
вступив на інженерно-механічний факультет Кам’янець-Подільського
сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1990 році.

Чергова медсестра терапевтичного відділення Хмельницького обласного
госпіталю ветеранів війни Тетяна Черній вже 31 рік працює в лікувальному
закладі. Відразу ж після закінчення Хмельницького медучилища пов’язала своє
життя з госпіталем.
— У моїй родині сподівалися, що я, як матуся, стану вчителькою, а я обрала
медицину, — розповідає пані Тетяна. — Мамин тато повернувся з війни в 1945 році
з важким пораненням ока. Напівнезрячим працював на землі, був агрономом,
посадив гарний сад… Але відлуння Другої світової було жорстоким. Настала повна
сліпота. Бабуся 18 років доглядала незрячого. Потім занедужала і сама бабуся. Мій
вибір був усвідомлений — медицина.
Таня після Вербкадерев’янської дев’ятирічки приїхала до Хмельницького на
вступні екзамени, але її чекала незадовільна оцінка за диктант. Розчарувалася, бо
матуся, філолог. Підвела рідненьку. Не розгубилася, здобувала середню освіту аж за
15 кілометрів — у Шарівці, Ярмолинецького району. Щоранку шкільний автобус
підвозив до школи. Що цікаво, не справилась на вступному екзамені з української
мови, а згодом вийшла переможницею на районній олімпіаді. Писала твір на вільну
тему про хліб і землю…
…Пролетіли роки навчання в середній школі. Тут зустріла свою долю —
однокласника Віктора котрий, обрав професію аграрія, вступив до Новоушицького
технікуму сільськогосподарської механізації. П’ять років дружила Таня з Віктором,
дочекалася з армії, одружилися. Дав Господь їм два синочки Дениса та Владислава.
Має родина свій бізнес — обробляють землю, вирощують зернові культури.
А Таня таки вступала до медучилища. Цього разу стала студенткою, адже
закінчила середню школу зі срібною медаллю.
— Здається, недавно переступила поріг госпіталю, а вже минуло так багато років,
— мовить медсестричка. — За цей час лікувалося у нас п’ять поколінь ветеранів.

Розповім про Муніра Мухамедовича Садикова — мудру, працелюбну, добродушну щиру і добру людину, якій 28 травня цього року виповнилося 85 років. Він колишній військовий, який все своє життя віддав служінню Батьківщині.

Серед тих, хто працею звеличав Поділля, був і Петро Веремійович Горбач, Герой Соціалістичної Праці, учасник Другої світової війни, ветеран праці, багаторічний голова колгоспу та голова сільської ради.

Марія Іванівна Лиса із села Моньки, що на Красилівщині, народилась 15 травня 1925 року і вже переступила столітній рубіж. Маленька, худенька сивокоса жінка з лагідними очима сиділа на дивані й переповідала своє минуле, за яким можна вивчати історію нашого краю.

Василь Васильович Демчишен — людина добра, мудра, трудолюбива, толерантна та доброзичлива, зразковий сім’янин, надійний друг та патріот України — 15 травня цього року відзначив своє 70-річчя.