Визнали ворогом народу…

Нині від людей старшого віку можна іноді почути: «А колись, у радянські
часи…» Так, ніхто не стане заперечувати, що тоді люди отримували безкоштовні
квартири, мали безоплатну освіту та медицину. Та чомусь мало хто згадує про
страшний час «Великого терору» 1937–1938 років.

Деякі фахівці вважають, що за період з початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ
століття, тобто за час правління комуністичного режиму, в Україні було
заарештовано майже 1,5 млн осіб. Багато з них були розстріляні. Інші пройшли
тюрми, заслання, виселення, каторгу, табори, примусово побували в психіатричних
лікарнях. Терор і репресії торкнулися майже всіх верств населения: вчених,
політиків, військових, священників, представників культури, селян. Досі точну
кількість жертв тоталітарного режиму визначити неможливо.
Особливо жорстокі репресії сталінський режим і його підручні здійснювали в
Україні у 30-х роках. Зокрема у 1937-1938 роках в Україні було засуджено 197 617
осіб, із них до смертної кари — 122 237 громадян.
Що ж таке «Великий терор»?
5 серпня 1937 року вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2
липня «Про антирадянські елементи». Розпочалася наймасовіша за всю радянську
епоху кампанія репресій проти громадян. За кілька днів до цього, 30 липня 1937
року, було підписано таємний наказ НКВС No 00447, у якому був детально
розроблений механізм терору. Для українських земель трагічні події 1937-1939 років
були ще одним етапом у низці радянських репресій. Жертвами Голодомору стали
мільйони селян, були репресовані представники націонал-комуністичного руху та
творчої інтелігенції (Розстріляне відродження).
Наймасовішого характеру знищення людей в СРСР набуло саме в 1937-1938
роках, які називають «Великим терором». Його масштаби вражають, оскільки
кількість жертв обраховується сотнями тисяч осіб. Основними причинами «Великого
терору» історики вважають бажання Й. Сталіна ліквідувати реальних і потенційних
противників комуністичного режиму, досягти повного упокорення населення шляхом
винищення окремих соціальних та національних груп, завершити кадрову
революцію й утвердити авторитарний стиль керівництва.
Для прикладу хочу розповісти про долю одного красилівчанина, життя якого
завершилося у застінках Проскурівського НКВС саме в 1937 році.

…Переді мною справа No 13936 управління НКВС по Кам’янець-Подільській
області зі звинувачення Хмельницького Івана Івановича, який народився 24 червня
1886 року в Красилові Вінницької області (зараз Хмельницька обл.).
Його онучки Аліна Едуардівна та Леоніда Едуардівна мало що знають про
свого дідуся, адже його життя обірвалося задовго до їхнього народження. Іван
Іванович був вихідцем із бідної селянської сім’ї. Очевидно, десь опанував
спеціальність будівельника й був щонайменше майстром (за сучасним визначенням).
Був одружений. Дружина Марія Іванівна, за розповідями онучок, працювала в
палаці пані Маньковської, можливо, навіть була економкою. У сім’ї виховувалося
троє дітей: дочка Євгенія 1912 року народження, син Богдан (1913) та син Едуард
(1914).
До Жовтневого перевороту в маєтку Маньковських перебував також Іван
Хмельницький. Вже на той час він був десятником з будівельних робіт і «…
використовував працю робітників для свого поміщика» (з довідки-характеристики,
виданої головою Красилівської сільської ради 19 листопада 1937 року).
З тієї ж довідки дізнаємося, що він «…був незадоволений радянською владою,
«зв’язався» з ксьондзом і став проводити контрреволюційну роботу проти радянської
влади».
Сам Іван Іванович спеціалізувався на будівництві мостів. Колись його дружина
з гордістю розповідала дітям і онукам про те, що за його участю побудовано мости в
Києві та Львові, а в Красилові — шлюзи на Гідро.
Був католиком і часто відвідував костел у м. Красилові. Багато спільного
виявилося в Івана Хмельницького з настоятелем храму Казимиром Мазуром, з яким
вони стали справжніми друзями.
Марія Іванівна часто згадувала, що її чоловік дуже багато читав, був
розсудливим і грамотним, захоплювався технікою, яку на той час випускали в
Німеччині.
На час арешту працював десятником 106-ї дільниці воєнбуду в
Старокостянтинові. За ним прийшли 20 вересня 1937 року. Це був не перший візит: у
1931 та 1933 роках органи ДПУ проводили обшуки вдома. Проте нічого не знайшли,
й арешту вдалося уникнути.
Тільки через 9 днів, 29 вересня, полковий оперуповноважений, лейтенант
держбезпеки Немировський ознайомив Хмельницького І. І. з постановою про

пред’явлення звинувачення. У цьому документі йдеться про те, що його
звинувачують за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР.
На допитах йому раз за разом ставили запитання: чи визнає себе винним у
пред’явленому звинуваченні, на що він відповідав: «Категорично заперечую. Агітації
серед робітників не проводив».
Свідок у справі Гонтар Тимофій Северинович із Красилова на допиті, зокрема,
сказав: «Знаю Хмельницького І. І. як односельця, середняка, одноосібника, який до
революції працював у поміщиці Маньковської прикажчиком — старшим з
будівництва. Мав родичів Коропицьких, які в 1920 році виїхали до Польщі. Про
зв’язок з ними мені невідомо. Хмельницький був активним членом католицької
громади, мав зв’язок з ксьондзом Казимиром Мазуром та органістом Філіповським,
які на даний час арештовані». (Казимир Мазур був застрелений на порозі храму в
1921 році (авт.).
«У 1929 чи 1930 році, коли Хмельницький І. І. працював на будівництві
залізничного мосту, був арештований за націоналістичну роботу органами ДПУ.
Детальні обставини мені невідомі. Хмельницький мав зв’язки з кримінальними
елементами, такими як Вездецький Адам, Залевський Людвіг, Мацієвський Карл,
Піньковський Річард та низкою інших, які в даний час заарештовані за к/р діяльність.
Сам Хмельницький І. І., перебуваючи у селі, при мені говорив: «Все одно поляки
незабаром займуть Україну, тоді ми будемо жити краще».
Свідок Серединський Броніслав Феліксович також свідчив про антирадянські
висловлювання Хмельницького І. І., про його захоплення Адольфом Гітлером і
німецькою армією. Саме ці свідчення стали основою для винесення вироку
підозрюваному.
Читаю виписку з копії протоколу No 481 від 7 грудня 1937 року: «Слухали:
матеріали на звинуваченого Хмельницького Івана Івановича 1886 року народження,
уродженця с. Красилів Красилівського району Кам’янець-Подільської області.
Постановили: розстріляти».
За випискою з протоколу — довідка з грифом «Цілком таємно», яка є додатком
до вищенаведеної копії протоколу. У ній йдеться про те, що 27 грудня 1937 року
вирок виконано.
Понад два десятиліття родичі нічого не знали про долю чоловіка та батька.
Молодший син Едуард у 1959 році став писати листи до Ради Міністрів СРСР,
обласної прокуратури з метою з’ясувати долю батька та реабілітувати його.

У жовтні 1959 року (через 22 роки після розстрілу Хмельницького І. І.)
заступник прокурора Хмельницької області Применко А. надіслав листа начальнику
УКДБ по Хмельницькій області Руденку М. Л. з проханням провести перевірку
матеріалів слідства, зокрема показань свідків Гонтаря та Серединського.
У зв’язку з цим было проведено додаткове розслідування, під час якого
встановлено, що свідок Гонтар Т. С. помер у 1950 році, а свідок Серединський Б. Ф.
у 1937 році був заарештований органами НКВС і його подальша доля невідома.
Під час слідства були допитані інші люди — односельці, а також ті, з ким він
працював на будівництві й які могли бути свідками злочинної діяльності
Хмельницького І. І., однак усі вони відповідали, що про такі дії з боку Івана
Івановича їм невідомо.
Також слідством установлено, що Залевський Людвіг був розстріляний 9
листопада 1937 року; Мацієвський Карл — 28 жовтня 1937 року; Опиньховський, а
не Піньковський Річард — 26 жовтня 1937 року; Вездецький Антон у 1937 році був
репресований і на той час його доля була невідома.
У квітні 1960 року, після проведення повторного розслідування, до судової
колегії в карних справах Верховного Суду УРСР було направлено протест у справі
Хмельницького І. І. У цьому документі сказано, що рішення стосовно
Хмельницького І. І. підлягає скасуванню, а справа має бути закрита, оскільки він
визнаний винним необґрунтовано. Матеріалів, які б викривали його в
антирадянській діяльності, слідством не знайдено. У зв’язку з цим рішення НКВС і
прокурора СРСР від 7 грудня 1937 року стосовно Хмельницького І. І. скасовано, а
справу припинено за відсутністю доказів його вини.
Ось така доля людини. Мав мирну професію будівельника, залишив по собі
побудовані мости, але, як і багато інших його співвітчизників, не має навіть могили,
де діти, онуки й правнуки могли б вклонитися його праху. У мене одне запитання: за
що?