І в горі, і в радості…
Люди старшого віку донині засуджують розлучення, адже за їх часів, коли подружня пара руйнувалася, це було великим соромом як чоловікові і дружині, так і їхнім батькам. Як жили молоді сім’ї? Невже не сварилися, не мали претензій одне до одного? Чоловіки не були пияками, а жінки ледачими?
Колись давно познайомилася з подружжям – Василем і Ольгою. До одруження жили в сусідніх селах, і хлопцеві, щоб зустрітися з коханою, доводилося щовечора долати 6 кілометрів в один бік.
Родичі його не розуміли: гарний, здоровий, працьовитий парубок обрав собі «кривеньку качечку», як називали позаочі Ольгу. В неї від народження одна нога була коротшою, що примушувало її накульгувати. Проте Василя це анітрохи не бентежило: йому подобалася працьовита, відверта й мудра не по роках дівчина. Тож батьки змушені були погодитися з вибором сина й незабаром відбулися заручини.
Обоє були з багатодітних сімей, тож після весілля виникло питання – де житиме молода сім’я? Мати Ольги не хотіла, щоб дочку ображала свекруха, тож запропонувала молодим тимчасово оселитися в її хатині, де було ще четверо молодших братів і сестер.
Василь був хорошим механізатором, якого поважали в господарстві. Не пасла задніх і Ольга, тому молодій сім’ї виділили ділянку під будівництво. Зводити будинок допомагала вся родина й незабаром молоді справили новосілля.
А згодом до їхньої оселі завітав лелека й приніс довго- очікуваного синочка Петрика. Пологи були дуже важкими і лікарі попередили, що більше дітей у подружжя не буде. Хоча хлопчик був єдиною дитиною, ніколи не вередував, мав свої посильні обов’язки.
Та потім в їх сім’ю прийшло горе. Петрусь поніс батькові в поле його улюблені, щойно з печі, пиріжки з яблуками. А дорогою назад вирішив скупатися у ставку. Пірнув – і пропав. Як виявилось згодом, заплутався в рибальських сітках, які поставив хтось із браконьєрів. Господаря сітки так і не знай- шли.
На похорон зійшлося все село. Люди плакали, співчували батькам, а ті аж почорніли від горя. Ольга щодня, спорядивши чоловіка на роботу, йшла на цвинтар. Тільки тут давала волю сльозам і звинувачувала себе, що послала сина в той день у поле.
Минав час, притупилося горе. Ольга стала більше горнутися до племінників, особливо до сина середньої дочки Миколки, який був дуже схожим на її Петрика.
Горе не зламало сім’ю Ольги та Василя. Здавалося, вони ще уважніше ставилися одне до одного.
Сусіди та знайомі дивувалися: їхні чоловіки після роботи йшли в сільську кав’ярню, або збиралися в чиємусь гаражі за пляшкою, а Василь поспішав додому.
– Чим ти напоїла свого Василя, що так тримається твоєї спідниці? – не раз чула Ольга.
– Чим? Та приворотним зіллям! Але не знаю, чи воно вам по кишені буде, бо доведеться корову продавати, аби придбати його!
Згодом Василь захворів. Далася взнаки втрата сина, важка праця механізатора. Ніби ніколи й не скаржився на здоров’я, а тут раптом інсульт! І Ольга стала не лише дружиною, а й нянькою, медичною сестрою, доглядальницею. Вона його купала, годувала, примушувала виконувати вправи, які радив лікар, робила уколи, прала, прибирала, готувала, доглядала худобу та город…
Навіть лікарі не гарантували позитивних зрушень, а Василь став на ноги! Щоправда говорити йому було важко, але Ольга розуміла кожне слово.
Якось до них приїхали у гості племінники Василя з дружинами, привезли гостинців. Ольга накрила гарний стіл, посиділи всі разом. А потім один з племінників, Дмитро, раптом мовив:
– Дядьку, а на кого ти заповіт вирішив написати? У тебе ж дітей немає, ти хворієш останнім часом, а Ольга твоя не молодіє, їй важко обходити тебе…
За столом стало тихо. Дмитро продовжував:
– Мама каже, що нас у батьків двоє, то ж буде справедливо, якщо ви своє обійстя перепишете на когось з нас, а батьківське буде другому синові.
Василь подивився на Ольгу, а вона, ніби прочитавши його думки, мовила:
– Коли ми хату і всі споруди господарські зводили, кликали на допомогу рідню, в тому числі й ваших батьків, то мої сестри з чоловіками жодного разу не відмовилися, а ваші батьки ніколи не поспішали з допомогою: то роботи багато, то діти малі й хворіють, то самі погано почуваються. Вони й приїжджали до нас раз на три-чотири роки. Коли Василь захворів, жодного разу батько не провідав його, а вони ж рідні брати! А тепер ви за спадщиною приїхали… Звичайно, ми хату із собою на той світ не заберемо, але й вам її дарувати не будемо!
Хлопці сиділи похнюпившись. Дмитро знову повернувся до своєї теми:
– За батьків ми не відповідаємо, коли ви будувалися, ми ще були малими. А тепер у нас обох автівки, ми гарно заробляємо, обіцяємо гарно доглядати вас до старості, не ображати…
– Дмитре, я так розумію, ви вже зараз готові переїхати до нас. А куди? В хаті три кімнати, хворий чоловік, а у кожного з вас по двоє діток. Де ми всі помістимося? Який то догляд буде? Я категорично проти й хату свою нікому з вас дарувати не збираюся, – вона повернулася до чоловіка: – Так я кажу?
Василь кивнув головою.
– Ну що ж, поговорили, будемо їхати.
Хлопці підвелися й швидко пішли до виходу.
– Тільки знайте, дядьку й тітко, – ми вам більше не рідня!
– А ви нею й не були ніколи… Щасливої дороги, хлопці!
Дві автівки, здіймаючи куряву, рушили з села.
Василь і Ольга повернулися до кімнати. Обоє були пригнічені, адже розмова виявилася не з приємних. Чоловік, присівши на диван, раптом заплакав. З його незрозумілої мови Ольга скоріше вгадала слова:
– В мене більше немає рідні…
– Що ти, Васильку, а я? А мої сестри, швагери, племінники? Вони ж чи не щодня приходять, допомагають з худобою, на городі… А біля тебе скільки сиділи, коли мені в магазин чи сільську раду потрібно було відійти? Не переживай, вони нас ніколи в біді не залишать!
Вона підвелася, зробила улюблений чай з ромашки і знову присіла поруч з чоловіком.
– Завтра Маріїна Тетянка з дітьми обіцяла прийти, то ми з нею пиріжків напечено, Ліду з Тарасом покличемо… Слава Богу, ще не перевелися родичі!
– А ми?
– А ми з тобою доживатимемо віка, як і обіцяли: в радості та в горі, завжди разом, аж доки Бог не розлучить нас!
Вони ще довго сиділи обійнявшись, милувалися сонечком, яке вже ховалося за горизонтом, й було їм так затишно, тепло, спокійно. І ніщо на світі не могло порушити цей стан. Вони разом, разом у радості та горі, до останньої хвилини!
