Хоч як важко сьогодні, але не маємо права бути лише спостерігачами, не маємо права відмежовуватися та не допомагати фронту. До цієї думки неодноразово повертаються під час нашої розмови Галина Бернацька та Валентина Когут, педагоги Зіньківського ліцею, сестри та небайдужі патріотки села. З початку повномасштабної війни, день у день, вони шукають можливості всіляко сприяти захисникам.
— Нам пощастило працювати в прекрасному колективі, який об’єднує велике бажання допомагати фронту, — розповідає пані Галина. — Важко навіть сказати, скільки сіток виготовили та передали бійцям. Завжди долучаються й наші учні. І на перервах, і після уроків, у вихідні діти приходили, щоб разом з учителями плести маскувальні сітки. І коли в одну з частин відправили їх із фото, на якому видно, як працює донька нашого бійця, то він не стримував емоцій, казав, що ці сітки захистять його і побратимів…
Турбота тилу й справді дуже необхідна захисникам. Після року виснажливої війни потреба у ній не зменшується, а навпаки — зростає. Саме тому Галина Бернацька й Валентина Когут, які стали засновниками громадської організації «Клуб хранителів історії Зінькова», навіть свою залюбленість у рідне село використовують для допомоги бійцям.
— Неодноразово громадою, педагогічним колективом, разом із благодійниками ми збирали кошти на тепловізори, дрони, бронежилети, інше, — каже Валентина Когут. — А тепер вирішили ще й екскурсії Зіньковим, які раніше проводили безкоштовно, використати на допомогу Збройним силам.
Підрозділу, в якому служить випускник нашого ліцею Володимир Лобунець, і який нині воює на Бахмутському напрямку, дуже потрібен квадрокоптер. Тож ми поширили інформацію, що кошти від проведення екскурсій хочемо використати на професійний дрон із тепловізором, вартість якого понад 180 тисяч гривень. Поки вдалося зібрати 120 тисяч гривень. На екскурсії нещодавно побували працівники Деражнянського міського історичного музею, і ми дуже сподіваємося, що кількість охочих допомагати нашим військовим і водночас надихнутися унікальною історією Зінькова, зростатиме.
Я була класним керівником у Володі Лобунця. З ним, як і з багатьма випускниками ліцею, які нині на передовій, ми намагаємося підтримувати зв’язок. Володя був дуже здібним учнем. Також успішно закінчив навчання у виші, працював у сфері ІТ-технологій у Києві. Проте вже 25 лютого минулого року записався добровольцем в територіальну оборону, хоча не мав досвіду строкової армійської служби.
Володя виховувався в будинку сімейного типу. Прийомні батьки — вчителі Зіна Михайлівна Мазур і, на жаль, вже покійний Василь Антонович Мазур — прищепили йому найкращі людські риси — доброту, щирість, порядність, чуйність. І досі він турбується про свою названу маму, а інших прийомних дітей цієї сім’ї вважає рідними. Володя — неординарна особистість. Ще в школі мав глибокі математичні знання, гарно малював, грав на музичних інструментах. І завжди приходив на допомогу іншим.
Думаю, нині ми, його земляки, обов’язково маємо допомогти підрозділу і таким чином виявити свою подяку хлопцям за те, що боронять країну від ворога, — додає пані Валентина. — Дещо раніше отримали від Володі таке повідомлення:
«Привіт! Хочу поділитись з вами доброю новиною.
Зразу ж скажу, що Бахмут стоїть! Рашисти його знищують, будівля за будівлею, але це обходиться їм дуже високою ціною, тому що будівлі там дуже міцні, а захисники дуже вмотивовані!
В одному із таких будинків працювали і ми. В черговий «робочий» день нас знову обстрілювали боєприпасами 150-ого калібру і на цей раз один із них прошив наш старлінк. На щастя, всі залишилися цілі та здорові, але працювати далі було все складніше. Я записав відео для свого керівника офісу в Києві Ігоря Бондаренка, мовляв, можете побачити старлінк зсередини. Він зрозумів мій натяк і вже зовсім скоро зателефонував мені і запитав, куди відправити старлінки. І ось сьогодні один із них уже працює.
Це не перша допомога, яку надає керівник та працівники мого офісу нашому підрозділу і ЗСУ! Ми усім підрозділом висловлюємо подяку компанії. Разом — до Перемоги!»
І ми, земляки, теж не повинні стояти осторонь допомоги нашим бійцям, — каже Валентина Когут. — Будемо робити все, що в наших силах.
Співрозмовниці згадують також, що учні ліцею періодично влаштовують благодійні ярмарки, де продають власноруч виготовлені патріотичні сувеніри, збираючи кошти на потреби військових. Із вдячністю говорять і про колег із Віньковецького ліцею, які виготовляють «кікімори» для фронту і яким зіньківчани час від часу постачають «сировину». Про господинь із Великого Олександрова, які «діляться» запакованими голубцями, кашами, що так нахвалюють бійці. Добре слово кажуть і про колишніх учнів школи, які зараз живуть за кордоном і намагаються бути корисними. Так, Валентин Рибак, який живе в Америці, передав бійцям-землякам два дрони. Його малолітні сини відмовилися від Різдвяних канікул і попросили батька передбачені на це кошти надіслати в Україну.
— Нашим воїнам зараз надзвичайно важко, — додає Галина Бернацька. — І про це не можна забувати ні на мить. Бо навіть найменша пожертва, допомога — чи то виготовлення сіток, чи заготівля продуктів, ремонт машин, словом, усе, що може бути потрібним фронту — стає найважливішим. І наші екскурсії, завдяки яким хочемо завершити збирання коштів на дрон — також.
Тож чекаємо у Зінькові кожного, хто має велике бажання допомагати у наближенні Перемоги.
Gismeteo 
