Брати Кравчуки зустрілися в Слов’янську.
Для батьків у цей надскладний час — важкої війни, ясна річ, звістка від сина з фронту — найважливіша й найочікуваніша. А якщо їх воює двоє — то всі переживання за найрідніших кровинок множаться на два. Маленьке повідомлення чи короткий дзвінок із фразою: «Тату, мамо, я живий» — дає їм змогу пережити наступні день і ніч. Нічого більше так не тішить, зізнається Віктор Іванович Кравчук, як звісточка від синів, які захищають Україну від рашистської навали. Він із дружиною Мстиславою Станіславівною проживають у Лехнівці, що на Ярмолинеччині. Подружжя виховало достойних і дуже порядних дітей, яких, до речі, мають семеро, двоє з них — Михайло та Володимир — боронять рідну землю від окупанта. Як тільки батько заговорив про синів, голос одразу ж починає тремтіти, сльози навертаються на очі, а як інакше, болить душа за дітей, переживання беруть своє…
Молодший син пройшов усі гарячі точки
Михайло Кравчук народився 21 листопада 1997 року в Лехнівці на Ярмолинеччині. Навчався в Росошанській середній загальноосвітній школі, після закінчення якої вступив на навчання до Чорноострівського професійного ліцею, де освоїв професію шофера-тракториста. Далі була робота в сільській раді різноробочим. У вересні 2017 року Михайло підписує трирічний контракт з 19 ракетною бригадою міста Хмельницького. Відслуживши три роки, звільнився після закінчення контракту. Пів року відпочивши, у травні 2021-го він підписав новий контракт на рік з 24 окремою механізованою бригадою імені короля Данила Галицького міста Яворів.
І вже на початку червня того ж року Михайло заступив на бойове чергування аж на вісім місяців в місті Попасна Донецької області і 24 лютого повномасштабна війна застала його з бойовими побратимами там. А потім на тому ж блокпосту в Попасній він пробув ще вісім місяців. З того часу жодного разу не говорив батькам про те, яка ситуація насправді на фронті, а завжди заспокоював їх однією фразою «У мене все добре». Попасна, Сєверодонецьк, Краматорськ та Бахмут — Михайло пройшов всі гарячі точки. Він їздив у той час на бензовозі. Був на взводзабезпеченні. Захисник пригадував, як з одного боку стояла заправлена машина з бензином, а з іншого — зі снарядами, а він разом із побратимами спали в спальних мішках між ними, щоб у разі прильоту хлопцям не мучитися. От такі страшні реалії буднів на війні…
Додому його не відпускали, лише торік він приїздив на похорон до загиблого військового Олександра Палиги з 10 бригади. І тільки цього року 8 квітня отримав відпустку вперше за 21 місяць безперервної служби.
Перед самим поверненням на війну його цивільна дружина Леся, з якою він познайомився в 2021-ому на службі, адже вона теж є захисницею України, 14 квітня народила первістка Назарчика. А 18 квітня молодий батько вже повернувся на фронт, на місце дислокації. І так до цього часу він там...
До речі, з майбутньою дружиною Михайло перший раз побачився на нулі в Попасній, молодих військових тоді рашисти обстрілювали і закидали снарядами, тож Михайло намагався з усіх сил прикривати та заспокоювати свою Лесю. І тепер вона, як ніхто, завжди розуміє його і дуже підтримує, а їхній синочок колись буде гордитися своїми батьками, які мужньо стали на захист своєї Батьківщини.
Михайло Вікторович Кравчук нагороджений почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» Головнокомандувача Збройних сил України.
Важке поранення старшого сина
Володимир Кравчук народився у 1992 році, закінчив школу, навчався в Ярмолинецькому професійно-технічному училищі, де здобув професію електрогазозварювальника. Після навчання працював у Скаржинецькій лікарні санітаром, потім — охоронцем на хмельницькому ринку, допомагав батькам, зокрема і по господарству.
Та 4 січня 2023 року назавжди внесло свої корективи в життя Володі… Він отримав повістку для звірки обліку, як наголосили тоді представники територіального центру комплектації та соціальної підтримки. Бо на той час у Збройних силах України вже служив брат Михайло, тож батьків запевнили, що з однієї хати більше на війну призивати не будуть. Він, звісно ж, став на облік, і повернувся додому. А вже 17 січня отримав повідомлення з центру комплектації — прибути з речами. Спершу він разом з іншими призовниками прибули до Житомира, далі був Львів, з якого майбутніх бійців відправили на навчання до Великобританії.
День 29 січня — особлива і водночас болісна дата, адже вранці Віктор Іванович дізнається про смерть матері — бабусі Михайла та Володимира. Так склалася доля, що в час відходу старенької онук Володя якраз здіймався у небо в літаку на військові навчання за кордон. А потім аж до 4 березня йшов військовий вишкіл в Британії, де майбутні захисники України відточували свою військову майстерність і вивчали тактику ведення бою.
Після повернення до України, військові два тижні чекали розподілення в Житомирі і далі була служба в 77 окремій аеромобільній бригаді у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України.
Бахмут... Саме слово наводить жах, адже запеклі бої на цьому напрямку не припиняються й донині.
Два брати — Міша і Володя — були на відстані один від одного за 20 кілометрів — обоє в один і той же час відвойовували східні рубежі України — мужньо боролися з клятим окупантом.
Володя добре пам’ятає, коли він заступив на нуль, так називають найгарячіші позиції наших захисників — таку назву має саме пекло війни. Та ворог, атакувавши наших бійців, завдав нищівного удару і з дев’яти бійців в живих залишилися лише двоє — Володя та його побратим Ваня із Кривого Рогу. Після цього — тривалий процес лікування від отриманих поранень, спершу в Дніпрі, а потім і в хмельницьких лікарнях. Батьківська душа рвалася на шматки, зболене й стривожене серце вже не витримувало важких звісток із фронту, тож, не вагаючись, батьки вирушили до Дніпра навідати сина, щоб бодай на хвилинку притиснути до грудей свою дитину... У Володі через важкі опіки на нозі шкіра буквально відмирала й відпадала, біль був нестерпний. Та боєць мужньо тримався, не падав духом перед батьками. Потім пораненого військового посадили в поїзд і відправили до Хмельницького, якраз на Великдень. Його прооперував талановитий хірург Андрій Павлович Сапожнік, і після встановлення апарата для відкачування гною, батько розповів, що з ноги Володі за добу вийшло понад півтора літра. І те, що син вижив — він називає справжнім дивом. Володя отримав серйозну травму ноги, яка вимагала тривалого лікування й часу на відновлення. Проте війна не чекає, 3 липня його разом із іншими бійцями відправлено під Краматорськ. І хоч нога так і не загоїлася, та вже 5 липня він заступив знову на нуль…
От така історія про двох молодих хлопців – мужніх і дуже сильних духом, наших Героїв, наших захисників. Бережи їх Боже і дай сил батькам витримати ці випробування і обов’язково дочекатися їх живими додому.
Слава нашим Героям!
Gismeteo 
