Правду кажуть, що в житті кожного з нас є дні, які навіть через нашарування років не стираються з пам’яті, залишаються яскравим і добрим спомином, від якого завжди тепло на душі. Таким днем для Марини Немеш стала зустріч із її чоловіком Михайлом. Понад два десятилітня минуло, а пригадується все, ніби вчора те було.
Разом із бригадою Михайло Немеш приїхав із Закарпаття на сезонні роботи в господарство села Москалівка. Марина працювала кухарем їдальні колгоспу, де харчувалися всі працівники. Вона добре пам’ятає, як вперше Михайло нахвалював її смачні страви. Ось так своєю вмілою хазяйновитістю «причарувала» Марічка закарпатського хлопця.
Коли познайомилися ближче, з’ясувалося, у них — багато спільного. Обоє зростали в багатодітних родинах, обоє змалку звикли трудитися, обоє цінували в людях щирість і відкритість.
До зустрічі з Михайлом у Марини був невдалий шлюб. Донечка Вікторія стала їй найбільшою втіхою, розрадою в тому, щоб відволіктися від сумних думок. А турботливе ставлення Михайла до її доньки, після знайомства, вразило Марину до глибини душі. Відчула: це саме та людина, з якою можна йти по життю.
Тож на пропозицію одружитися і створити свою сім’ю, відповіла згодою. Спільно прийняли рішення жити в Москалівці. «Михайло має золоті руки, — каже про нього дружина. — Бо ж вміє ремонтувати, майструвати, будувати. І на городніх роботах, у домашньому господарстві він добре розуміється».
А ще добрий господар, турботливий чоловік, батько, який понад усе любить доньку Вікторію й сина Івана, є справжнім патріотом. Відвага, принциповість, закладені в характері Михайла Немеша, варті захоплення.
У 2014 році він служив у АТО, став разом із багатьма іншими мужніми бійцями захисником Донецького аеропорту. В одному з важких боїв отримав контузію.
І все ж у період повномасштабної війни Михайло Іванович Немеш знову у військовому строю. У складі танкової бригади нині воює на Донецькому напрямку.
— Молюся за те, щоб швидше закінчилася війна, щоб наші чоловіки повернулися додому, до мирного життя, — каже Марина Антонівна. — Діти, хоч і дорослі, дуже сумують за батьком, переживають. Щодня чекаємо вісточки від нього, щоб хоч на кілька секунд почути рідний голос.
Ми з Мішею зростили хороших дітей, багато чим вони вдалися до батька – працьовиті, чесні, щирі. Стараємося підтримувати одне одного в цей складний час. До нас переїхала моя рідна сестра з сім’єю, вони проживали в Запорізькій області. Змушені були втікати від війни, і тепер оселилися: хтось — у Москалівці, хтось — у Хмельницькому. Як і в дитинстві, живемо великою родиною. Але бачу, як вони переживають за свій дім, як хочеться їм до рідного порогу. Як птах летить до свого гнізда, так і людині наймиліше своє, — продовжує Марина Антонівна. — Усі ми з нетерпінням чекаємо Перемоги. Чоловік моєї племінниці воював, мій Михайло воює. Немало наших знайомих із села нині на фронті. Знаю, що серце кожної матері, кожної дружини тривожиться. А як діти хочуть бачити та обійняти батька…
У цей складний час кожен старається допомагати, чим може. Люди збирають продукти, готують консервацію для воїнів, у швейному цеху, де я працюю вже 14 років, ми шили форму для військових.
Не можна опускати руки, не можна втрачати віру, а навпаки робити все можливе, щоб швидше наші рідні повернулися до своїх сімей, до мирного життя.
Gismeteo 
