Цього року відсвяткувала славний ювілей жителька села Скаржинці Євдокія Гаврилівна Пшик.
Народилася майбутня ювілярка у 1933 році в селі Малий Олександрів, що на Віньковеччині, в сім’ї колгоспників. До школи Євдокія ходила тільки дві зими. Вчилася читати з «Читанки», в якої половину сторінок були вирвані. Проте тямущій дівчинці вистачило сил здобувати самотужки знання з позичених книг. Працювала на фермі з малих літ: пасла худобу, носила гній на дитячих худеньких плечах, не покидала сапки в городній та польовій бригадах.
— Старший брат працював лікарем у Західній Україні. В 11 років узяв мене з собою допомагати по господарству та няньчити дітей. Їх у нього було троє, надалі з’явилося четверте, — згадує Євдокія Гаврилівна.
— Минуло 5 років у наймах, — продовжує пенсіонерка. — Брата ніколи не було вдома. На ровері він добирався на виклики пацієнтів села Рудники, в якому було понад 500 дворів. А жінка його була лінива, зла й скупа, — ніколи не запросила до обіду, завжди дорікала, кепкувала з мене. В моїй підлітковій голові засіла думка: що мене чекає в майбутньому, життя якось потрібно змінювати — годі наймитувати без платні, — бо своя… А мені вже незабаром 16.
Брат допоміг влаштуватися на завод у місті Миколаїв Львівської області. Робота сподобалась, та й гарно платили. Дешевше можна було придбати посуд, а бракований «за так» віддавали. Після зміни не відпочивала, а працювала на братову сім’ю: прала, прибирала, доглядала за дітьми, готувала їжу.
Такого навантаження ще не сформоване дівча витримати не могло і через 9 місяців покидає завод, «прихисток родинний» і переїжджає додому. Перед тим дзвонить батькові, щоб приїхав з валізами, бо добра придбала повно: одежу на всі сезони, хустинки, косинки, сорочки, чобітки червоні на підборах, посуду гарного, скляного і фарфорового — не піднесеш.
Але хочу всіх батьків застерегти: «Їж кропиву, лободу, але в найми дитину до рідні не віддавай». У селі молоді було небагато, особливо, хлопців. Не було в кого закохуватись чи вибрати до вподоби.
Вийшла заміж за Петра. Хлопець був із злиденної сім’ї: батько не повернувся з фінської війни, мати «заглядала» в чарку, — ріс як горох при дорозі. Доводилося вчити господарювати: цвяхи забивати, косити, коси клепати, ножі точити, в хліві поратись. І Петро старався, щоб сім’я не голодувала працював на важких роботах — каменоломнях, їздовим, фуражиром. Сама старалася набути потроху різних домашніх ремесел від батьків та односельців: вишивала, ткала, шила тощо. Народилось двоє дітей, згодом син здобув вищу освіту юриста, донька — продавчиня. За кожного маму болить серце, а найбільше — коли немає вісток від дітей. Тривожні дні переслідували неньку, коли син служив підводником, сум і біль огортали серце, коли довго не було листів з Афганістану.
У 2001 році Євдокія Гаврилівна переїхала до села Скаржинці, ближче до дітей, які наразі проживають у Хмельницькому.
— Не жалкую за добротним обійстям, яке пристаралася за прожитий вік. Привикла вже до Скаржинець. Діти навідуються часто, слідкують за чистотою двору, обробляють город. Зробили мені біля хати невеличкий квітничок, який я сама доглядаю: розводжу живцями троянди, багато маю м’яти, лікарської ромашки та інших квітів.
Наше родовідне дерево розростається, вкорінюється добірними паростками, тішуся внуками та правнуками: їх у мене восьмеро, по четверо і тих, і тих, — сяючими очима промовляє ювілярка.
Євдокія Гаврилівна зберігає сорочку дівочих років, майстерно вишиту гладдю, на стіні висить рушник на знімку маленького хлопчика, років 6-7, її синочка. А ще скільки не збереглося вишиванок: рушників, серветок, подушок, скатертинок, — не все вічне…
— Я не самотня, мене навідують сусіди: Стася, Надія, Ніна. Теревенимо на різні теми — і сільські, і державні, молимося за наших хлопців, клянемо путіна та його посіпаків, віримо в Перемогу, — завершує розмову.
Шановна ювілярко, дякуємо Вам за уроки Мудрості, поради, спогади минувшини. Бажаємо багато сил та здоров’я, любові та уваги рідних людей, підтримки та турботи близьких. Многая літа, Євдокіє Гаврилівно!