Із початку повномасштабного вторгнення ворога Олександр Богуш неодноразово вирушав у далеку дорогу. Прямував у зону бойових дій, доправляючи гуманітарний вантаж захисникам та мирним мешканцям, постраждалим від російської агресії. Хоча ризикував життям, однак він, скромний і небагатослівний, переконаний — не заради похвальби узявся за волонтерські виїзди. Адже добрі справи розголосу не потребують.
Його дитинство та шкільні роки проминули у Миклашах. Тут отримав перший життєвий гарт — трудився у полі на комбайні. Рідне село полишав, як навчався на водія та проходив армійську службу. Всім серцем прикипів до Миклашів — мальовничих та затишних. І не мріяв про місто, а залишився у селі, працював водієм у сільгосппідприємстві.
Хоча й перший шлюб був нетривалим, проте не приніс розчарування. Адже Олександр став щасливим батьком, і донині донька Віра, вже доросла, додає йому радості у житті.
Та все ж праглося сімейного затишку, і доля розставила усе на свої місця. Побравшись з Іриною, прийняв її доньку Дашу і виховував як рідну. Невдовзі у подружжя з’явилася маленька Саша, поповнилася сім’я ще й і довгоочікуваним сином Остапом.
І вірилося турботливому батькові, що він завжди буде поряд із своїми дітьми, піклуючись про них. Проте повномасштабна війна затишне та мирне життя вкрай змінила. Подружжя приголомшила болісна втрата — у перші дні вторгнення ворога чоловік Даші, обороняючи рідну землю, загинув. А вона, їхня донечка, бойовий медик, залишилася на лінії фронту. Налякана невідомістю, охоплена страхом, Ірина з двома дітьми вирішила шукати прихисток за кордоном і переїхала до Чехії.
Як і всі українці, Олександр сподівався, що війна швидко закінчиться, а вона досі триває, приносить руйнування та біль від втрат. Тож він не стояв осторонь всенародної біди — розбитими дорогами доставляв автомобілі та допомогу воїнам на передній край фронту.
Жодного разу не сумнівався, чи їхатиме у «гарячий» напрямок, хоча кожен волонтерський виїзд був небезпечний для життя.
Неподалік Харкова із напарником Максимом Івчуком потрапили під ворожий обстріл. Звісно ж, зізнається Олександр, охопив страх, а як ж без нього. Проте сміливі волонтери переймалися гуманітарним вантажем, зокрема і генератором, аби його неушкодженим доправити до бійців. Раділи, що Бог допоміг вціліти і доставити гуманітарну допомогу, яку передали друзі з-за кордону.
Думка навідати доньку Дашу, яка перебувала на фронті, не покидала Олександра. І йому вдалося здійснити омріяний задум. Переобладнавши свій бус та завантаживши його продуктами й медикаментами, вирішив зробити подарунок для бійців. Автомобіль із допомогою, яку зібрали жителі рідного села, передав 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.
Радість із печаллю переплелися, коли Олександр Дмитрович побачив Дашу. Хоча й втратила коханого чоловіка, але вистачило їй сили духу залишитися у бойовому строю.
Та й нинішнє літо для волонтера видалося напруженим і насиченим благочинними справами. Тричі його дороги пролягали на Херсонщину.
Ще у червні активісти Ямпільської громади, зокрема Зінаїда Кащук, у фейсбуці оголосили збір допомоги. Жителі Миклашів та навколишніх сіл, згуртувавшись, дружно узялися за справу, аби підтримати багатостраждальних херсонців. І, не гаючи часу, завантажили бус харчовими продуктами, медпрепаратами, одягом, предметами гігієни, питною водою та всім найнеобхіднішим.
Радів Олександр, бо без пригод доставив гуманітарний вантаж за призначенням. Хоча й ця невелика, але вчасна у тяжкий час допомога, упевнений волонтер, зігріла серця людям, які втратили все через російську агресію.
І знову на Херсон, знову відвозив гуманітарний вантаж, який зібрали його земляки, — крупи, макарони, цукор, постільну білизну, словом, усе необхідне для виживання, бо люди залишилися без даху над головою. Вражали Олександра суцільні руїни, адже села від Миколаєва до Херсона повністю знищені. А збідовані люди не покинули своїх рідних осель, залишилися у зруйнованих хатах, накривши їх плівкою чи брезентом.
Третя поїздка запам’яталася Олександру Дмитровичу не лише нищівним ворожим обстрілом, а й теплою зустріччю із херсонцями.
— Звичайнісінький, спечений хліб нашими господинями та особливий, на черені, Марії Назарової з Білогір’я, приймали наче найдорожчий скраб, — пригадував волонтер. — Люди, не приховуючи сліз, цілували запашні буханці і не могли надякуватися.
Не втомлювався, долаючи тисячі кілометрів, а от розлука із рідними виснажувала й пригнічувала. Адже тривалий час доводилося з ними спілкуватися лише через інтернет. І ось нарешті, цими днями, настала щаслива мить — Олександр Богуш пригорнув тринадцятирічну Сашу та шестирічного Остапа, обійняв кохану дружину Ірину. Вони повернулися додому, а донька Віра залишилася у Чехії.
Приїхала з війни Даша. «Вона у нас — відважна, рішуча, рятує поранених бійців. Наша донька — Герой», — cказав Олександр Богуш.
Та й він, волонтер, теж вносить свій посильний внесок у перемогу над ворогом, долучившись до добрих справ своїх земляків. Як тільки вони зберуть гуманітарний вантаж, то знову долатиме фронтові шляхи. Легких доріг та Божого благословення Вам, Олександре Дмитровичу!
Gismeteo 
