Здається, цю пісню, що стала для неї улюбленою, може слухати цілими днями. І як же влучно зазначено: «Перший син, мов сонце ясне, що ніколи не погасне. Другий син, то сизий сокіл, синьоокий. Третій син — то срібний дощик, наймолодший, найдорожчий…»
Тетяна Бабій із Гвардійського — мама трьох синів, які стали для неї головним змістом життя, найбільшою радістю, найвищою цінністю. Тетяна Анатоліївна дуже пишається своїми синами, адже зростила їх справжніми чоловіками, чесними справедливими людьми і мужніми воїнами.
Найстарший Віктор після закінчення вишу, де здобув спеціальність економіста, пішов працювати обліковцем до місцевого агропідприємства. Згодом тут почав працювати водієм і його молодший брат Сергій.
Та у 2014 році, коли на сході України розгорнулася антитерористична операція, Сергій вирішив воювати. Казав, що саме там потрібні розсудливі, врівноважені, дисципліновані бійці. Дізнавшись, що молодший на три роки брат пішов до війська, Віктор також вирішив поповнити ряди військових. Даремно, що свого часу переніс операцію на очах, даремно, що лікарі не рекомендували йому військову службу, все одно наполіг на своєму.
А згодом і наймолодший Сашко повідомив, що служитиме за контрактом. Із першого грудня 2021 року його частина розмістилася в Горлівці на Донеччині. Там його і застала звістка про повномасштабну війну.
— Мої сини твердо вирішили, що мусять бути там, де важко, де знадобляться їхні знання, вправність, підготовка, — розповідає Тетяна Анатоліївна. — Тому й усі стали учасниками АТО.
І Віктор, і Сергій після закінчення служби за контрактом повернулися додому. Але коли 24 лютого розпочалася повномасштабна війна, знову змушені були взяти до рук зброю.
Хто проводжав дітей на війну, добре знає, що жодного спокійного дня після цього не буде. Думки постійно про них. Телефонний дзвінок — то найкращий подарунок, бо можеш на якусь хвильку почути рідний голос. Тоді трошки відпускає та величезна тривога.
На початку війни сини вмовляли мене поїхати за кордон, ніхто ж не знав, як воно буде далі. Та я сказала: «З дому вас проводжаю, вдома і дочекаюся…»
Коли дізналася, що Сергій, а потім Сашко дістали контузію, то так молилася за їхнє одужання. Мені здавалося, якби той біль, який відчувають вони, випав мені, було би легше, бо переживання просто з’їдали мене зсередини, — ділиться Тетяна Анатоліївна. — Впевнена, таке відчуває кожна мама, яка чекає синів із фронту.
Зараз найстарший Віктор лікується в одному з госпіталів. Наймолодший Олександр ще оговтується від контузії, допоки вдома. А середульшому Сергію довелося доглядати батька, який переніс важку операцію та проживає окремо.
— Дивлюся на своїх синів — вони і справді, як ясні соколи. Гарні, розумні, працьовиті. У 37-річного Віктора та 34-річного Сергія — вже свої діти. Як же хочуть вони, щоб тато був поряд, щоб могли обійняти одне одного, — додає мати воїнів. — І моє найбільше бажання, щоб сини якнайшвидше змогли повернутися до мирної праці, щоб всі їхні мрії збулися на рідній землі, серед дорогих їм людей. Знаю, що вони не сидітимуть склавши руки. Бо ще зі шкільних років кожен із них хотів бути професіоналом своєї справи. І це прагнення у них не згасло.
Із нашого Гвардійського багато хлопців пішли воювати. І мені здається, що сім’ї, які чекають, надіються, моляться, переживають за своїх воїнів, розуміють одне одного навіть без слів і мають спільне бажання — дочекатися їх вдома...
Gismeteo 
