У 1996 році почула неймовірну історію про Миколу Саса, який у Городоцькому районі змайстрував на розлогому дереві будиночок. Хоча висота ясеня сягала 30 метрів, та чоловік зумів збудувати екологічне і зручне житло. У своїй хатинці, куди піднімався по драбині із мотузки, аби усамітнитися, читав Ніцше чи Аристотеля, а вечорами споглядав на зоряне небо, як філософ Кант.
Аж через десятиліття дізналася про подальшу долю неординарного українця, справжнього патріота рідної землі від Віри Кухарук.
Із Миколою Сасом вона познайомилася, коли працювала у Хмельницькій організації «Стара Волинь», яка на той час за підтримки агентства США з міжнародного розвитку реалізовувала проєкт «Створення корпусу волонтерів для сільських громад України».
— Вражень було чимало. Уявіть собі в лісовій гущавині на дереві на висоті шостого поверху вмостилася хатина, над якою майорів синьо-жовтий прапор, — розповідала пані Віра. — У ній були облаштовані кімната з ліжком, книжковою полицею і навіть грубкою та літня веранда зі столом та стільцями. До будиночка натураліста приїздили багато гостей, а також із зарубіжжя, з якими Микола спілкувався англійською. Проводжаючи їх до помешкання, багато цікавого розповідав про флору і фауну місцини, одночасно збираючи пластикові пляшки та інший непотріб, що траплявся у лісі. Дбав про чистоту довкілля. А ще захоплювався історією і багато цікавого розповідав про давнину свого краю…
Деякі селяни вважали Миколу диваком, а журналісти охрестили його українським Діогеном, лісовим філософом. «Однак мало хто відчував глибину знань і духовності цієї людини,» — зауважила Віра Кухарук. Адже Микола Сас закінчив Мелітопольський педінститут та вісім років працював учителем географії, біології та хімії в сільській школі.
І все ж вирішив усамітнитися від житейської суєти та одноманітності, аби зайнятися самовдосконаленням.
У лісовій хатині, високо на дереві читав книжки, насолоджувався природою, купався навіть взимку в річці.
Безтурботне буття тривало недовго. Уже через два роки недоброзичливці зруйнували помешкання Миколи Саса. Сховатися від жорстокості та бездушності людей так йому і не вдалося. Живе без гніву та знову будує, вперто і наполегливо уже третю хатину на дереві, докладаючи фізичні зусилля та знання зі конструювання.
Невдовзі Микола захопився альпінізмом. Підкорював найвищі гори, двічі долав Кавказький хребет.
Та все ж кохання спонукало його покинути лісовий будиночок, пристати до сімейної гавані. Разом із молодою дружиною виховував двох синочків, поселившись у Грицеві.
Якраз і тоді Віра Кухарук, керівник Шепетівської літературно-мистецької студії «Доля» зустрілася із Миколою Сасом, який ще й пише вірші.
Небо єдине — синє, безкрайнє,
Зоряне, ясне сонцем яскравим.
Боги могутні, духи присутні,
Чарами дивними, як світ солодкими
Смуток розвійте!
Літніми ранками з росами свіжими
Омолодіть нас подихом вічності,
Смерть одгоніть, а як прийде час, та кінчиться все,
Тихо, безболісно нас проводіте в царство підземне,
Щоб після нас у цьому світі прекрасному іншим радіти.
— У нього поетична душа, дуже образна та красива мова, — продовжувала моя співрозмовниця. — Знає напам’ять майже всю «Енеїду» Івана Котляревського, багато творів Тараса Шевченка. І завдяки Миколі на засіданні студії, до якої він приєднався, почули Шекспіра в оригіналі. А ще його вражає непатріотичність деяких українців — є такі серед нас, яким однаково куди прямує країна, байдужість і отой принцип «моя хата скраю». Переймався тим, що українці ніяк не можуть позбутися згубної звички засмічувати свою ж рідну землю. Коли у Грицеві уподобав озеро в кар’єрі за селищем, то чимало зусиль потратив, щоб вичистити його берег від сміттєзвалищ. Допомагали школярі та небайдужі мешканці. Однак був украй засмучений тим, що приїжджають відпочивальники і знову залишають після себе гори із сміттям…
Ще у 2014 році для Миколи Саса розпочалася війна. Він не з тих, хто байдуже зміг споглядати, як Україну шматують вороги, посягнувши на її територіальну цілість. І 54-річний чоловік, подався у Шепетівський військкомат, бо прагнув захищати рідну землю. Проте йому відмовили. Однак він домігся свого. Через Кам’янець-Подільський військкомат його призвали на армійську службу. Понад шість років сміливий воїн перебував у зоні АТО-ОСС, а потім — повномасштабна війна...
Віра Кухарук очікує звістки від студійців, які борються проти ворога не лише поетичним словом, а зі зброєю в руках у гарячих напрямках.
І єдине бажання у неї, талановитої поетеси, щирої з добрим серцем жінки, — аби всі відважні захисники живими повернулися додому. Хай Бог береже їх від ворожих куль.
Gismeteo 
