Минулого тижня рядок із хатнього гімну (бо ж і малеча вже його співає) «Червоної калини» — «чогось наша славна Україна зажурилася» — учергове отримав ще одне тлумачення. Звільнення Головкома Валерія Залужного, рейтинг довіри до котрого і серед військових, і серед цивільних залишається чи не найвищим у державі, викликало сплеск розгубленості, зневіри і безнадії.
Не дивно, що люди не повірили в пояснення Президента Володимира Зеленського про те, що «Ми маємо чесно сказати: відчуття стагнації саме на південних напрямках та складності у боях на Донеччині вплинули на суспільний настрій. Українці стали рідше говорити про Перемогу...» Адже сам Залужний ще до початку минулорічного контрнаступу чітко озвучив, що потрібно для його успіху. І жодна з тих потреб не була забезпечена повністю і вчасно. А наступати потрібно було на укріплений рубіж аж ніяк не примітивного ворога а-ля Арестович. Зовсім ні. Оборону окупант збудував за всіма правилами воєнної науки. Он один 30-кілометровий цар-поїзд із 2100 вантажних вагонів на залізничній лінії між Оленівкою і Волновахою чого вартий. А таких цар-бліндажів, цар-траншей, цар-дотів та цар-мінних полів там понатикувано неміряно. Спробуй, солдате, здолай, коли в тебе тільки автомат і… одне життя!
То які ж бо претензії до Головкома? А як же тоді відбиття наступу орків на Київ, деокупація Київщини, Житомирщини, Сумщини та Чернігівщини, звільнення Харківщини, які відбувалися під його керівництвом? Чи це вже забулося і до уваги не береться? Чи то, може, справа зовсім не у невдачі минулорічного контрнаступу?
Та Бог із ним, з Головкомом. Посада в нього така, що за все в армії має відповідати. Та й рішення вже прийняте. А хто винен чи не винен, то вже історики по війні розбиратимуться. Ось тільки наступного дня Валерій Федорович отримав від Володимира Олександровича звання… Героя України, й ситуація стала геть абсурдною. Виходить, що не винен? А, втім, хіба це вперше? Абсурд, як не крути, став для України ледь не нормою.
Та виявилося, що, окрім Залужного, звільнена ціла група найдосвідченіших українських воєначальників. Шапталу, Наєва, Миргородського, Забродського, Литвинова, Бокія, Миронюка, Тарнавського, Кириленка, Коваля, Мойсюка та ряд інших відправили «в розпорядження МО». Ось тільки чомусь не чути прізвищ причетних до корупції і розкрадання мільярдів гривень, яких «відправили в розпорядження Феміди»…
Гострота проблем з мобілізацією минулого тижня, здається, вийшла на зовсім інший рівень. Так, інцидент із виставленням жіночого блок-посту в селі Космач на Прикарпатті, аби завадити представникам ТЦК провести чергову облаву, то, схоже, тільки перший (чи вже й не перший?) тривожний дзвіночок для влади. Так, заступник голови парламентського комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки Єгор Чернєв заявив: «Терор ТЦК на вулицях дискредитував ідею мобілізації, знизив моральний дух суспільства і підірвав єдність у державі. Це має бути припинено якомога швидше, але нам потрібні реальні та ефективні альтернативи...» Чи не запізно нардепи взялися шукати альтернативи? І чи мають ще вони хоч якийсь вплив на процеси в державі? Запитання, як кажуть, риторичні.
А в Дніпропетровській області збунтувалися службовці полку поліції особливого призначення, висловивши обурення тим, що їх(!) хочуть перевести в штурмову бригаду «Лють», бійці якої успішно воювали біля Кремінної, Сватового, на Лиманському і Бахмутському напрямках. Керівники Нацполіції вирішили розформувати полк, а його службовців усе-таки направити в бойову бригаду. Дивно якось виходить, чи не так? Адже солдата, який майже два роки провоював на передовій, але один раз відмовився виконувати наказ командира через гострий зубний біль, віддали під суд, а тут здорові і вишколені спецпризначенці відбулися легким переляком. А як щодо справедливості та рівності всіх перед законом?
На ці дві події можна й не звертати уваги, якби вони не були передвісниками серйозного внутрішнього конфлікту, що може призвести навіть до якогось різновиду громадянської війни. І немає ніяких сумнівів у тому, що московити максимально долучаться до її роздмухування. Бо й справді, навіщо тратитися на своїх мобіків, якщо можна зіткнути лобами самих українців.
До когорти європейських політиків, які відчули, що таке сигнал тривоги, долучився і віце-президент Європейської комісії, високий представник Європейського Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики Жозеп Боррель. Він у Києві не вперше, та лише цього разу «поталанило» потрапити до бомбосховища, бо росіяни влаштували масований удар БПЛА, ракетами «Калібр» та «Іскандер». Цілили, звичайно, не в нього (хоча хто там розбере, що в них на умі?), але візит вийшов дуже емоційним.
Мабуть, роздуми і відчуття у сховищі підштовхнуло його заявити, що російський президент планує пожертвувати своєю армією і своїм народом. А ще він порадив своїм колегам пояснювати громадянам країн ЄС, як їм житиметься, коли близьким сусідом стане росія, бо рф «…не знає, де закінчуються і де починаються її кордони». Виявляється, відвідини Києва під час рашистських повітряних ударів дуже ефективно вентилюють навіть високопоставлені мізки і допомагають позбутися будь-яких ілюзій щодо справжніх намірів бункерного діда, бо його слова вже давно не мають нічого спільного з правдою.
Gismeteo 
