Без перебільшення, в долі Віктора Михайловича Шарапова культура посіла вагоме та дуже знакове місце. Вона була прихильною і дала можливість не лише реалізувати творчий потенціал талановитому музиканту, а й проявити себе хорошим керівником, вмілим організатором, який донині любить свою роботу і живе нею. Бо тут все рідне і все таке близьке за багато років праці... Яка надихає і напоює душу, даючи наснагу творити далі.
Віктор Шарапов народився в Деражні в звичайній сім’ї. Батько працював шофером, а мати — в лікарні. В дружній сім’ї в любові та повазі одне до одного виховувалося троє дітей, адже у Віктора було ще дві сестри.
Життя не стелилося легким серпанком, а було сповненим дуже важких випробувань, мати відійшла у вічність ще у молодому віці, їй було лише 45 років. Отож усі клопоти по дому та з виховання дітей взяв на себе тато. «Він часто казав, що життя — надто складна річ, — пригадує Віктор Михайлович батькові настанови. — Однак ти маєш визначитися, чим будеш займатися, а потім постійно вдосконалювати свої вміння роками, щоб отримати результат».
Після закінчення школи в рідній Деражні юний Віктор вступив до Хмельницького професійно-технічного училища. Працював на Хмельницькому трансформаторному заводі, відслужив в армії, повернувся трудитися на завод. Загалом Віктор пропрацював на ньому до 1981 року. Проте доволі цікавою сторінкою в його біографії є те, що він протягом чотирьох років паралельно поєднував роботу на заводі з музичною діяльністю. У 1978-му організував ансамбль під назвою «Пошук». І цей творчий вокально-інструментальний колектив у складі шести учасників, до слова, проіснував аж 24 роки. Як пригадує пан Віктор, після роботи на заводі в обласному центрі він о шостій годині вечора приїздив до Деражні та разом із учасниками «Пошуку» розважали жителів тодішнього райцентру яскравим звучанням гітари, клавішних, ударних, саксофону, і навіть труби... Він каже, як тільки-но з’являлася афіша з культурними заходами, одразу ж починалась підготовка колективу до них. Не проходило жодне свято без феєричної гри талановитих музик «Пошуку», яким ніколи не шкодували глядачі оплесків та вигуків «браво». Молодечий запал та потужна енергія хлопців давали їм можливість працювати фактично без втоми та нарікань, бо як інакше можна це пояснити — крім участі у різних святкових заходах, вони серед тижня та на вихідних мали відіграти танці, що проходили у фоє Деражнянського будинку культури, а також грали на весіллях і проводах в армію.
І репертуар у музикантів був на славу — щойно хтось почув нову пісню, то вона ставала одразу частиною програми.
Проте на цьому, як виявилося, Віктор не зупинився, адже його творча натура знайшла для себе наповнення і ще в одному музичному колективі — на Хмельницькому трансформаторному заводі. Чоловік розповідає, що тоді майже в кожному цеху організовували працівники невеличкі ансамблі.
На запитання, яке напрошується саме по собі: «Коли Ви все це встигали?» пан Віктор із посмішкою пригадує, що тоді, хоч і не вистачало коштів, бо ніхто їм не платив за їхню творчість, але в ентузіастів було велике бажання робити щось добре для людей. До того ж і за апаратурою, дуже дефіцитною, потрібно було їхати за кордон. «Бо коли інструмент гарно звучить, — каже мій співрозмовник, — то й пісня лине без зупину».
Після служби в армії Віктор одружився в Деражні, проте поєднувати роботу на заводі з сім’єю було дуже складно, адже він не міг собі дозволити забирати час у найрідніших, тож влаштувався методистом у Деражнянський будинок культури й продовжував займатися своїм музичним колективом.
Було також і навчання в культурно-просвітницькому училищі в Дубно, після чого Віктора призначили директором Будинку культури, який він очолює донині. І хоч часи були дуже непрості, та всі намагалися підтримувати культуру, не дати їй занепасти. «Придбали автобуса, трохи вдалося розжитися на інструменти, — розповідає пан Віктор. — Хоча й зарплатню отримували тоді гречкою, макаронами й іншими продуктами. Та кожен, незважаючи на важкі 90-ті, тотальне безгрошів’я, все одно не втрачав головного бажання — працювати».
Герой цього матеріалу на запитання про найважчі для культури роки з посмішкою каже, що роки настільки швидко промайнули, і незчувся, як розміняв четвертий десяток на посаді керівника вже рідного давно Будинку культури. А все складне вже й забулося, бо ж стільки позитивних подій відбулося. Сьогодні в колективі Деражнянського міського будинку культури працює 18 осіб, однак велика сім’я культпрацівників налічує ще 30 сільських Будинків культури.
Варто додати, що приїзд журналістів «Подільських вістей» якраз випав на день репетиції народного хору Миколи Смагителя, який дарує свою творчість її поціновувачам вже понад 30 років, тож у холі Деражнянського будинку культури панувала особлива й дуже музична атмосфера... І, прислухавшись до звучання яскравої музики, мимоволі напрошується думка про те, що культура живе саме завдяки таким людям, які все своє життя присвятили улюбленій справі й щоразу з усмішкою на вустах і блиском в очах виконують знані вже композиції, наче вперше. Так звучить музика їхнього життя, яке вони присвятили улюбленій справі.
Звісно, культуру Деражнянщини не один десяток років прославляють її дружні, дуже творчі й надзвичайно талановиті колективи, зокрема, народні аматорські: «Народний хор», «Троїсті музики», «Журавка», «Лозівчанка» та «Яблунівка», а також зразкові: оркестр народної музики, зразковий оркестр духових інструментів, «Заграва», «Феєрія», «Надвечір’я», «72 години», «На хвилях настрою», «Радість» та «Нижнянка».
...Так і збігли роки, наповнені піснею і дзвінкими мелодіями душі… Вже трьох учасників колективу «Пошуку» немає серед нас. Однак так склалося, що ансамблю, який колись заснували молоді хлопці, не судилося припинити діяльність, бо в нього прийшли нові учасники, вдихнувши свіжий подих в його життя. Отож і до сьогодні він діє, і це не може не гріти душу маестро, який з таким теплом згадує про своє дітище. І нехай же творчий пошук ніколи не полишає Віктора Михайловича, який стільки зробив для того, щоб слово «культура» звучало гордо.
Gismeteo 
