Як відомо, по-справжньому ми оцінюємо, коли втрачаємо. Коли позбавляємося молодих років, гайнуємо здоров’я, марнуємо кращі часи життя, випускаємо з рук удачу, яка стукає у наші двері. Та, коли ж втрачаємо близьких людей, друзів, — це вже особливий випадок. Саме така несподівана подія торкнулася й колективу подільськовістян.
Коли так неждано, враз покинув усіх нас і своїх близьких Йосип Іванович Ядуха. Як грім з ясного неба, як останній березневий сніг на голову, у душу й серце новина: пішов у засвіти, уже не з нами, не з кожним з нас. Спокійний, як завше усміхнений прочинив двері між земним і небесним. Наче вийшов на хвильку з редакційної «летучки» на чийсь телефонний дзвінок.
Ми можемо лише з болем, наче в мареві сприйняти цю втрату. Єдиний, хто все те пропустив через фібри душі був його старший син Віктор Йосипович, який до останнього подиху батька й ні на мить не полишав його.
Тож кого ми втратили й що по собі залишила ця непересічна особистість, якою і був Йосип Ядуха? Феномен нашого редактора у кількох високих якостях. Його не можна ні копіювати, ні коректувати, ні привласнити. Це, насамперед, людяність, глибока повага до кожного з нас. Він щиро був, даруйте, високочутливим барометром наших душ, настроїв тощо. І основне джерело вічності його енергетичної аури було в тому, що він наші проблеми, невдачі чи розчарування вимірював і лікував собою, бо в кожному з нас бачив себе, пройшовши складний життєвий шлях.
Йосип Іванович був наділений ще одним талантом. Здаючи повсякчас складний іспит для людини: не бути зіпсованим владою, досягненнями, заслугами, він гідно склав його.
Й. І. Ядуха ніколи не дер носа, а залишався толерантним, простим, людиною з відкритою душею, до якої тяглися, з ким бажали дружити і з кого брали приклад.
Третій рік сиротіє світ без його мудрості, зваженості, природного хисту все обмірковувати до дрібниць, аби від цього колективу редакції, усім читачам газети жилося краще. А його улюблені «Подільські вісті», безсумнівно, були гарними, як великодня писанка, розумними, як світові мудреці, колючими, як їжак.
Як відомо, газета живе лишень один день. Далі народжується інша й інша, бо дні інші, і, звісно, життя теж інше...
Йосип Ядуха святкував би сьогодні разом із нами свій 80-літній ювілей. Далі б ще були і були дні народження, зустрічі, щирі батьківські поради, нелукаві настанови. Не судилося!
Хай Всевишній дарує Вам царство своє і будьте у нім, як і при житті, найкращим, найталановитішим редактором, слугою високого слова і феноменом земного життя, яке Ви, на превеликий смуток, завершили.
Вічна пам’ять! І вічна Вам шана!
Гідний слід на землі
На жаль, оцінюємо людину тоді, коли вона пішла за межу. Наш незабутній редактор Йосип Іванович Ядуха був мудрим, гуманним, талановитим публіцистом та керівником. Моє перше знайомство з цією Людиною відбувалося в стінах старого приміщення на центральній вулиці Хмельницького. У відділ пропаганди затвердили колишнього редактора району з Віньковець Йосипа Ядуху. Зайшов він до нашого кабінету усміхнений і...з червонобокими яблуками в руках. Пояснив, що вони з Віньковеччини і мають назву «малина». Працювати під егідою досвідченого журналіста було відповідально, маючи можливість перейняти майстерність спілкування з читачами...
Пригадую чергування в друкарні. Траплялося так, особливо, коли чекали з Києва на офіційні матеріали, чергування закінчувалося вночі. Здавалося б, всі стомлені, але наша бригада, з ініціативи Ядухи, їдучи додому, ще й співала. Любив Йосип Іванович українські жартівливі, зокрема «Стара баба...».
Звістку про призначення нашого заввідділу редактором «Подільських вістей» багато опонентів сприйняли без ентузіазму, а я раділа за неперевершеного публіциста, вимогливого, але справедливого.
Довелося мені зазнати гіркої вдовиної долі. Саме Йосип Іванович по-батьківськи посприяв не впасти
на коліна з неповнолітніми донечками-напівсиротами. Мала соціальний захист, а коли одержала в новобудові житло, була на сьомому небі від щастя. Таких новоселів у рідній газеті було чимало. На той час одержати безкоштовно квартиру було непросто, але факт. А як зріс тираж! 140 тисяч передплатників! Для видання обласного масштабу це було найвищою оцінкою довіри передплатників.
Пригадую наші щопонеділкові летучки. Це була своєрідна школа журналістської майстерності. Якщо й перепало за промахи, а вони траплялись у кожного, було так соромно перед нашим керівником!!!
Яким був наш незабутній Йосип Іванович у житті? Справедливим, мудрим, талановитим і не лише в журналістиці. Залишився вдівцем і зумів дати раду своїм синам. Хлопці сумлінно навчалися, здобули престижну освіту, навіть з науковим ступенем і стали шанованими людьми, до речі, старший Віктор запозичив хорошу рису від батька — вдумливий керівник фірми. Молодший Сергій успішний у фінансових справах. Синами гордився батько. А як він любив своїх внучат! Годинами міг розповідати про найдорожчих.
І колеги, і друзі, які з’явилися у нього біля шахової дошки, згадують шахового аса. Йому не було рівних.
Пишу ці рядки і боляче усвідомлювати, що нашому незабутньому Йосипу Івановичу не судилося святкувати вісімдесятирічний ювілей... Таке життя: хто не народжувався, той не помиратиме. Важливо, що батько, дідусь, керівник, надійний товариш живе в наших серцях. Спочивайте з Богом, наш незабутній Йосипе Івановичу, Царство Небесне, вічна та світла пам’ять добропорядній, добродушній людині, яка залишила гарний слід на землі!!!
Велика втрата — його передчасна смерть
Завжди пам’ятатимемо відомого журналіста, багаторічного редактора Віньковецької районної газети та обласної газети «Подільські вісті» Йосипа Івановича Ядуху. З перших кроків своєї творчої діяльності Йосип Іванович багато та наполегливо працював, бо розумів, щоб писати, треба знати життя до тонкощів.
Два десятки років праці на посаді редактора обласної газети були не легкими, зате успішними. Його професіоналізм, наполегливість допомогли колективу редакції, бути авторитетним виданням в області, результатом цього був найбільший тираж серед обласних газет держави.
Йосип Іванович мав талант організатора, колектив редакції відчував турботу у розв’язанні квартирного питання, він доклав великих зусиль і було розв’язано проблему з автотранспортом, підняття рівня заробітної плати. Його передчасна смерть — велика втрата для всього колективу.
Вічна пам’ять Великому Журналісту.
Знайомство, яке мало продовження. Через роки
Сплив у пам’яті березень уже далекого 1968 року. То була п’ятниця. Я попуткою дібрався з Майдану-Олександрівського, де у місцевому сільському споживчому товаристві, чи по-народному сільпо, проходив виробничу практику, до Віньковець, звідки мав їхати до Зінькова. Але касирка автостанції розчарувала, поінформувавши, що мого рейсу не буде — автобус поламався, й порадила «поголосувати» на узбіччі автотраси, можливо, якийсь транспорт і трапиться. Й додала: «Ондечки там стоїть чоловік, він теж до Зінькова».
Кучерявий, чорноволосий чоловік, зі шкіряною сумкою у руках, виявився ще зовсім молодим, років двадцяти п’яти. Я поцікавився, чи довго він «голосує»? «А вже є, є, хвилин двадцять. І, як на зло — жодної машини в той бік. А мені ще із Зінькова потрібно до Вербки-Мурованої пішки, а справа йде до вечора», — мовив він і запитав, чи мені тільки до Зінькова? Відповів, що нам практично по дорозі — я до Крутих Бродів. А з Вербки родом мій батько. Виявилося, що знає багатьох моїх родичів. Ба більше, його двоюрідний брат Василь Дорофійович, який працює бригадиром тракторної бригади в тамтешньому господарстві, одружений на моїй двоюрідній сестрі Олі. Постояли ми ще хвилин десять. Безрезультатно. Тож урадили йти своїм ходом, з надією, що якщо хтось і буде їхати, то на трасі нас підбере.
Дорогою й ближче познайомилися. «Йосип», — мовив він і міцно потис руку. Затим розповів, що працює у Віньковецькій районній газеті, а це вирішив навідати батьків, через постійну зайнятість на роботі, давненько не бачилися, та й допомогти їм потрібно на городі. Весна ж бо.
Я зізнався, що приємно вражений такому знайомству, адже теж мріяв стати журналістом. Це вже пізніше я дізнався, що Йосип Іванович у Віньківцях за три роки з рядового кореспондента пересів у крісло редактора районки, яку вивів в одну з кращих газет області, де яскраво проявився його талант не лише як журналіста, а й умілого керівника-менеджера, господарника.
За цікавим спілкуванням не вгледіли, як подолали добрий шмат шляху. Хоч і було далеко за полудень, весняне сонце ще добряче припікало. Хотілося пити. Коли дійшли до Віньковецького лісництва, вирішили на хвилинку завітати до лісівників і там втамувати спрагу. Натомість хлопці, які на подвір’ї господарства «чаклували» біля вже трохи зношеної «Волги», почастували нас холодним березовим соком, настояним на сушені. Коли дізналися, що прошкуємо до Зінькова, сказали трішки зачекати й вони нас підвезуть, адже мають їхати до Ярмолинець. Що ми й зробили. Відтак за якихось півгодини були за «місцем призначення». Я вийшов, мого подорожника, коли лісівники узнали, що він журналіст, пообіцяли «підкинути» до центру Сутковець, звідки як рукою сягнути до Вербки-Мурованої. Прощаючись, Йосип побажав мені успіхів у здійсненні заповітної мрії і висловив сподівання, що ми ще зустрінемось і обов’язково на сторінках газет.
Слова його стали пророчими. Вже після армії я отримав диплом журналіста, працював заступником редактора міської газети у Керчі, у державних органах влади. Словом, пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби. Повернувся на рідне Поділля.
У 1993 році Йосип Ядуха очолив обласний часопис, який він із підібраним колективом талановитих газетярів зробив найпопулярнішим, найвпливовішим, найавторитетнішим виданням на Хмельниччині. І не тільки. Так, з «Подільським вістями» за кількістю передплатників не могла зрівнятися практично жодна офіційна обласна газета сусідніх регіонів України. Переконаний, що не помилюсь, якщо скажу, що для більшості міських і районних газет «Подільські вісті» стали своєрідним еталоном, школою журналістики, слугували прикладом висвітлення тих чи інших загальнолюдських проблем, підготовки аналітичних матеріалів тощо. А ще — ми запозичували у «подільськовістян» досвід господарювання, вірніше виживання у ті нелегкі і скрутні (хоча вони не є кращими й нині) часи перемін, суцільних реформ, перебудов, змін законів, президентів, прем’єрів… Неодноразово доводилося звертатися до Йосипа Івановича за консультацією з різних питань й мені. Й не тільки як до редактора, а як до очільника обласної організації НСЖУ, яка стала справжнім центром з налагодження творчого процесу в журналістських колективах. І його поради завжди були слушними та корисними.
Згодом мав честь, за що вдячний долі, і попрацювати з Йосипом Ядухою, у його команді справжніх фахівців газетярського ремесла та однодумців. Це були кращі роки у моїй журналістській біографії. Бувши власним кореспондентом «Подільських вістей», я завжди відчував професійну підтримку Йосипа Івановича. Він був вимогливим як до себе, так і до підлеглих, до написання матеріалів, заохочував за кращі з них, казав, що у публікаціях, які з’являються на шпальтах газети, має бути чітка позиція автора у відстоюванні правди, захисті конкретної людини, завжди наголошував, що не слід боятися сміливості у порушенні тієї чи іншої проблеми. Написання подібних матеріалів він завжди схвалював, давав їм зелену вулицю.
Не можу не відзначити, мені особисто імпонувала і вирізняла з-поміж колег непоказна, але виразна інтелігентність Йосипа Івановича, його тактовність, толерантність, доброзичливість, відкритість і щирість у спілкуванні. Працюючи власкором, неодноразово доводилося бувати з ним на різних підприємствах, в установах, у навчальних закладах міста. Хтось знав головного редактора «Подільських вістей» в обличчя, більшість, звичайно ж, заочно, через газету. Він мав беззаперечний авторитет не лише серед газетярів області, а й серед читачів, шанувальників очолюваного ним часопису, тираж якого на Кам’янеччині сягав не однієї тисячі примірників.
Своїм випускником, Йосипом Ядухою, його творчими здобутками пишалися і в Кам’янець-Подільському національному університеті імені Івана Огієнка, запрошували на зустрічі зі студентами факультету української філології та журналістики, щоб розділити свої успіхи та надихнутися на нові, а також щиро надихнути на звершення викладачів і здобувачів вищої освіти. Він завжди підтримував альма-матер морально, інтелектуально, професійно. Нині портрет Йосипа Івановича, як почесного професора університету, розміщений на видному місці у фоє вишу.
Не можу не пригадати той осінній день, коли Огієнківський університет відзначав 95-річчя від дня свого заснування. З цієї нагоди тут відбулося розширене засідання вченої ради за участю науково-педагогічних працівників, студентства, численних почесних гостей. Розпочалися урочистості з привітання ректора, професора Сергія Копилова. Затим на святкову сцену під бурхливі оплески присутніх було запрошено колишнього випускника цього навчального закладу Йосипа Ядуху та оголошено наказ вченої ради, згідно з яким йому за допомогу університету в розв’язанні навчально-виховних і наукових питань, формування його позитивного іміджу й підняття престижу присвоєно звання почесного професора й вручено відповідні документи та атрибути. Своєю чергою Йосип Іванович подякував вченій раді, професорсько-викладацькому колективу за високе визнання. Зокрема, він тоді зазначив, що третина творчих працівників газети свого часу закінчували цей виш, що редакція найтиражованішого в Україні видання, по суті, є своєрідною творчою лабораторією кафедри журналістики.
Одне слово, спомини про Йосипа Івановича, прекрасної та наділеної неабиякою природною мудрістю людини, професіонала своєї справи, гарного і щирого наставника та Вчителя, без перебільшення буде сказано, цілої епохи в журналістиці й не тільки Поділля, лише світлі і приємні. Сумно і дуже шкода, що він так рано пішов із життя, а міг би ще багато написати, довго ще передавати життєвий і творчий досвід молодим колегам. Разом з тим, він залишив чимало талановитих учнів, у тому числі тих, які свого часу вийшли з-під крила віньковецьких «Сільських новин» і творчого благословення Йосипа Івановича й нині продовжують його професійний шлях у «Подільських вістях» — Петро Лічман, Світлана Шандебура, Тетяна Кірик, утверджуючи найкращі ідеали журналістики та людських взаємин.
Gismeteo 
