“Спинюся я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй…” І зовсім не цей кривавий серпень, який закарбується невимовним болем для робітничого селища Понінка, оспівала Ліна Костенко у своїй поезії. Серпень 2023-го навіки впише сумну сторінку в героїчний літопис боротьби за волю і незалежність України, на алтар нашої Перемоги цей серпень поклав 6 найкращих синів робітничого селища Понінка.
Невиліковну рану хронології втрачених життів для жителів Понінки 8 серпня розпочала звістка про загибель на Донеччині 21-річного старшого матроса Олександра Ходимчука. Родина Олександра переїхала до Понінки на початку 2022 року, коли їхню рідну домівку в Малинській громаді було знищено ворожою артилерією. Сашко не бачив, як вороги знищували домівку, як трощили господарські будівлі, які вони хазяйновито будували разом із вітчимом, як розтоптали бабусині грядки і мамин квітник.
Звістку про повномасштабний наступ ворога Сашко, разом із ворожими обстрілами, відчув на Херсонщині, де у складі бойового підрозділу служив за контрактом. До армії юнак пішов умотивованим, адже вітчим Олександр Дячук, у минулому атовець, з раннього дитинства виховував у Сашка-молодшого почуття відповідальності і гідний справжнього чоловіка обов’язок оберігати і відстоювати себе і тих, хто тобі дорогий.
У перші дні повномасштабного вторгнення вітчим Олександр разом із 27-річним маминим братом В’ячеславом стали до лав Збройних сил. Бабусю і маму Людмилу з трьома неповнолітніми братиками евакуаційним автобусом завезли у безпечне місце, на Хмельниччину. Невдовзі родина переселенців поповнилася двома дітьми Сашкової сестри, яка кілька років тому, ще дуже молодою пішла у засвіти. Пізніше не витримало туги і самотності серце її чоловіка, тож дітлахи лишилися круглими сирітками. Родина на той час уже змогла придбати в Понінці невеличку хатинку, тож усі гуртом взялися її дружно облаштовувати.
Але, як кажуть у народі, біда не ходить одна. Замість довгоочікуваної вісточки від «зниклого безвісти» 27-річного брата пані Людмили прийшло страшне сповіщення про його загибель. Горювала родина наодинці зі своєю бідою, знайомих у Понінці ще не було так багато, а близьких та друзів з напіврозтрощеного нелюдами Мар’ятина війна розкидала по світах. Вирішили похоронити Героя В’ячеслава Пензеника у Малині, на Алеї Слави. Але не встигли ще висохнути сльози від страшного горя, як серце пронизала нова, ще страшніша вість – загинув Сашко молодший…
Заходиш на ошатне подвір’я маленького чепурного будиночку, де вирує життя, граються дітки, і не ймеш віри, що чорне крило смерті і горя заполонило цю родину. Тендітні жіночі плечі ставлять на ноги підростаючих дітлахів, а їх уже в родині аж восьмеро (!). Найстаршому Сашковому братику – 12 років, а найменшенькій внучці (вітчимова невістка із трьома дітками теж проживає разом із родиною) лише 7 місяців. Цьогоріч до першого класу місцевої гімназії бабуся Людмила провела аж трьох діток – Владика, Юлечку та Дмитрика. Вітчим Сашка, Олександр Дячук, незважаючи на жіночі вмовляння, на важке поранення, продовжує захищати свою родину і гнати ворога з рідної землі. Так він пообіцяв на могилі свого прийомного сина – Героя Олександра Ходимчука.
14 серпня понінківчани разом із родиною Комісарчуків оплакували загибель Героя Бориса Комісарчука, 1986 року народження. Борис Борисович мав стати гідним нащадком свого роду, але невблаганна смерть забрала його в свої страшні обійми. Будучи вірним військовій присязі, Герой загинув під час виконання бойового завдання на Куп’янському напрямку. Не встиг одружитися, завести сім’ю, народити і виховати нащадка свого роду, не дожив, не долюбив, загинув захищаючи Україну….
А за 4 дні інша родина оплакувала смерть Сергія Петровича Шпачинського, 1974 року народження. Стрілець-снайпер механізованого батальйону помер у госпіталі від отриманих на полі бою травм. Медики довго боролися за його життя, з Луганщини доправили до військового шпиталю до Дніпра, потім – до Києва. Не триматиме батько вінчальний рушник для своїх синів-соколів, не почує омріяного: «Дідусь!» від онуків, які народяться вже у мирній Україні, за Перемогу якої віддав своє життя Герой Сергій Шпачинський. Похоронили загиблого захисника у Полонному на Алеї Героїв.
Ще не засохли свіжі квіти на могилі загиблого, як мікрорайон Перемоги, що у Понінці, потрясла жахлива новина – трагічно загинув уже третій за ці злощасні дні понінківчанин. Всі вони зростали у сусідніх будинках, двоє загиблих були ровесниками-однокласниками. Патріот України – командир самохідної артилерійської батареї, капітан Володимир Володимирович Нікончук, 1986 року народження повернувся на щиті із Харківщини. Єдиний викоханий син у батьків. Зростав у безмірній любові і турботі рідних. Щоб забезпечити щасливе майбутнє і успішність своєї єдиної дитини, батьки працювали не покладаючи рук. А він був хорошим і вдячним сином, він мав забезпечити спокійну і щасливу старість своїм батькам. Батьки хотіли вберегти дитину від небезпеки, вони ладні були зробити все задля того, щоб не пустити єдиного сина на війну. Але Володимир, вірний своєму громадянському обов’язку, зробив свій офіцерський вибір. Передчасно посивіла мати, згорьований батько, молода вдова і маленький синок, який свого рідного татуся впізнаватиме лише на фотографії із чорною стрічкою…
Обабіч дороги ще подекуди можна побачити засохлі квіти від живого коридору, яким зустрічала Понінка свого загиблого Героя. Але знову земля встеляється квітами – на щиті повертається додому захисник Олександр Леонідович Государський 1995 року народження. Він мріяв про щасливу сім’ю, про заможне життя. Разом із дружиною кілька років поспіль важко працювали за кордоном, аби заробити собі на весілля, придбати квартиру. Молоде подружжя встигло придбати омріяне кубельце у столиці, життя розкривало свої обійми для молодих, працьовитих та успішних.
Але… війна перебила всі плани. Олександр разом із побратимами з перших днів захищав Київ і його околиці від ворожої навали. За першої ж нагоди пішов боронити рідний край на східні рубежі. Дві доби не могли побратими винести з вогняного пекла ворожих обстрілів стікаючого кров’ю, важко раненого Малюка, більше 10 днів за його життя боролися військові медики, його підтримувала рідня і побратими. Але мужнє серце юнака не витримало, Олександр помер від отриманих поранень у військовому шпиталі 26 серпня.
Навіть природа у день похорону не могла змиритися із важкою втратою. Коли сумна похоронна процесія вийшла із храму, ніби земля розверзлася, громовиця спалахувала по всьому небесному свічаді, засліплюючи людське горе, шквальний вітер з корінням виривав дерева, а дощові потоки вимивали сльози людські. Техніка не витримувала, промоклі до нитки побратими лише встигли зібрати до целофанового кулька свої телефони, але жоден не заховався від зливи, не вийшов зі строю, не зрікся віддати шану і останні почесті Герою Олександру Государському.
На ранок 31 серпня Понінці стало відомо про ще одну страшну втрату – смерть Героя-Захисника Ігоря Клименка. Вже в перших числах березня 2022 він поповнив ряди захисників України. Ще свіжі події кількамісячної давнини, коли знівечене та обпалене ворожими фосфорними снарядами тіло Ігоря ледь вдалося врятувати, але його бажання жити і помститися ворогу було сильнішим. Серед місць виконання бойових завдань були і такі, про які Герой замовчував, аби зайвий раз не ятрити душу своїм близьким. Але наслідки не забарилися – медики діагностували важку стадію хвороби, отриманої під час виконання службових обов’язків. Уже не зацвіте рослинка, яку дбайливо разом із родиною підливав Ігор у тепличці, розвиваючи в Понінці сімейний бізнес із вирощування квітів і розсади. Тепер квіти цвістимуть на його могилі.
Понад два десятки синьо-жовтих прапорів скорботно майорять на цвинтарях Понінківської громади, сотні родин з тривогою чекають новин з фронту, тисячі знесилених вуст щосекунди шепочуть: “Повернися живим!!!”…
Молимося, віримо і не перестаємо пам’ятати, якою страшною ціною дістається нам Перемога…
Gismeteo 
