Її ім’я асоціюється зі скрипкою. З віртуозною грою, що здатна розбудити навіть добре приховані почуття. Талановита скрипалька Майя Онищук, заслужена артистка України, побувала у більшості куточків області, відкривала нашу Хмельниччину світові, знову і знову засвідчувала кожному, хто слухав її виконання, унікальність української душі.
Та надзвичайно творча особистість торує ще й інші професійні шляхи. Розпитати про це, а також дізнатися, що особисто для Майї Онищук змінила війна, про цінності в житті, інше вдалося перед її поїздкою до Тернополя, за чашкою ароматного чаю.
– Робочих поїздок зараз вистачає. У Тернополі, до прикладу, обговоримо з колегами співпрацю для збереження пам’яток культурної спадщини. Наприкінці 2021 року, вигравши конкурс, я обійняла посаду директора Хмельницького обласного науково-методичного центру культури та мистецтва. І тепер коло моєї професійної діяльності розширилося.
— Але ж науково-методична робота, мабуть, не надто поєднується з творчістю, якою ви так активно займалися у попередні роки? Не з’явилися сумніви, що це був поспішний чи неправильний крок?
— У мене багато ідей. І я маю велике бажання втілювати нові проєкти, залучати до них молодь — ініціативну, креативну, з сучасними поглядами на розвиток мистецтва. Залучати митців, які урізноманітнювали б та суттєво збагачували культурне життя Хмельниччини. В нашій області 58 мистецьких шкіл, 987 клубних закладів, 3700 аматорських колективів, які здатні наповнювати національну культуру цікавим змістом. Хочу, щоб молоді митці повноцінно розкривали свої здібності, були активними учасниками культурної спільноти.
Крім того, особисто для мене з’явилася можливість розвивати нові напрями, зокрема, популяризувати нематеріальну спадщину. До речі, в переліку нематеріальної спадщини Хмельниччини вже 11 елементів, а Самчиківський розпис став національною нематеріальною спадщиною. Нові напрями роботи спонукають і до нових ідей, нових знайомств і більш грандіозних планів.
За характером належу до тих людей, які ніколи не скажуть: «я не зможу; мені не вдасться». Ця риса допомагає втілювати задумане. І у мене, повинна згадати, чудова команда, з якою можна реалізовувати багато цікавих культурних проєктів.
— Але нині можна чути закиди, що культура не на часі, що недоречно думати про неї під час війни, треба зачекати до Перемоги.
— Якраз культура і може допомагати армії, може бути максимально корисною у цей час біди. Гучні розваги, вечірки, гоцьки, як кажемо, погоджуюся, це огидно під час війни. Та вони нічого спільного з культурою не мають.
Із перших днів повномасштабної війни наш центр активно зайнявся волонтерством. Завдяки моїм друзям із Вроцлава ми змогли доставити в область десятки тонн гуманітарної допомоги, яку вже з Хмельницького відправляли на схід. Проводили благодійні концерти, на яких збирали кошти для потреб військових, а також жителів Ізюма, Каховки, інших міст. Намагалися якнайшвидше реагувати на запити. Залучали наших діток до творчості: вони писали побажання бійцям, передавали малюнки і свої вироби. П’ятирічна Єва, наприклад, написала листа, вказала свій номер телефону. Уявіть, невдовзі їй подзвонив боєць десь з-під Маріуполя, подякував за слова підтримки. З ним поспілкувалася і мама дівчинки. Ця історія зворушила до сліз, бо нескладні для нас речі, з’ясовується, дуже допомагають воїнам морально.
Також ми залучали школярів до виготовлення окопних свічок, навчали дітей Самчиківського розпису, щоб ці свої малюнки могли передати хлопцям на передову. Сотні авторських віршів з усієї області надійшли на електронну адресу центру як результат започаткованого нами онлайн проєкту патріотичної поезії.
Для 50 бійців, які проходять лікування в шпиталі, вдалося організувати поїздку до Малієвець з концертом. А якось я була в госпіталі, що в Ружичній, і хлопці попросили, щоб зіграла для них на скрипці. Я відповіла, що зроблю для них цілий концерт у обласному театрі. Все вдалося: подбали про транспорт, супровід бійців, і відбулося справжнє патріотичне дійство, яке, впевнена, додає сили духу, додає віри, що нас ніколи не здолати.
— Здається, ви почали займатися волонтерством ще задовго до повномасштабної війни і задовго до роботи в центрі?
— Так. Мої перші сольні благодійні концерти відбулися на підтримку онкохворих у 2001 році. Тоді про волонтерство ще не говорили. Але я відчувала потребу допомагати тим, хто дуже цього потребує. Таких акцій було чимало. А з 2014 року я офіційно зареєстрована як волонтер, яка допомагає військовим. Організовую та долучаюсь до різних волонтерських заходів. І хочу займатися цим і надалі, разом із багатьма своїми однодумцями.
— А з початком війни не планували виїхати з країни, щоб убезпечити себе, доньку?
— Коли подзвонив чоловіків брат із Києва о 4.15 ранку і повідомив, що столицю бомблять, то сказати, що я була дуже налякана – нічого не сказати. Сергій вийшов на вулицю, комусь зателефонував. І вже зовсім скоро, одягнений у військову форму, пішов. Голова розривалася від усіляких думок, і я почала збиратися на роботу. Згодом чоловік повернувся, сказав, що разом із Софією я повинна виїхати. Але я категорично відмовилася. Ми навіть посварилися. Потім вирішили, що вивезу Софію до Польщі, до своїх друзів, а сама повернуся.
Із 2014-ого ми вже разом із Сергієм займалися волонтерством, неодноразово їздили на схід. Він — спортсмен, учасник громадської організації «Братська воля», займався реабілітацією хлопців, які поверталися з АТО/ООС. І з початком повномасштабної війни записався до територіальної оборони. Ну, а я разом з колегами, друзями продовжувала волонтерити. І коли прийшла до обласної ради, адміністрації, коли побачила, як люди згуртовуються для роботи, ще більше впевнилася в тому, що все роблю правильно.
— А як донька освоїлася в Польщі? Софія Доколова, знаємо, юна талановита співачка, яка підкорила вже не одну сцену.
— Упродовж шести місяців вона відмінно вивчила польську і всі предмети здавала на рівні з польськими школярами. Паралельно навчалася і в Хмельницькій гімназії. Працювала дуже багато, без поблажок. Прокидалася о пів на шосту ранку, бо уроки розпочиналися о 7.15, треба було доїхати ще до місця навчання. Темп у неї був шалений. Але вона пообіцяла мені, що обов’язково матиме високі знання, буде дисциплінованою і вдячною. Було важко. Здається, донька навіть подорослішала років на п’ять, ми ж досі ніколи не розлучалися. Але Софія справилася. І коли вже забирала її додому, директор висловила подяку за доньку, за її старанність і за те, що Софія встигала брати участь у благодійних проєктах на підтримку України.
І після повернення додому вона — учасниця різних проєктів на підтримку ЗСУ, хоч і навчання у випускному класі потребує багато часу і старань.
— Своє професійне життя хоче пов’язати зі сценою?
— Ні, має інші плани. Але музика, пісня завжди будуть її справжнім захопленням і потребою. Її перший сольний концерт відбувся, коли Софії було 4,5 року, вона співала для діток із будинків-інтернатів Хмельниччини. Вже тоді знала, що треба допомагати іншим. Дивилася на нас, батьків, і намагалася наслідувати.
— Бо й справді, всі моральні цінності закладаються в сім’ї…
— Я з цим погоджуюся на сто відсотків. Софія бачила, що ми з Сергієм постійно допомагаємо і, коли в дитсадку захворів хлопчик, вона взяла подаровані їй дідусями-бабусями гроші зі своєї скарбнички та віддала виховательці. Сказала: «Це Михайлику від дітей». Я була приємно вражена, коли вихователька розповіла про це. Так, все закладається в сім’ї. Повага, турбота, любов.
Щиро радію, що прищепила Софії любов до мого найбільшого захоплення — до музики, до пісні. Подивіться, як наша українська пісня заряджає, як тримає дух бійців. Здається, вже немає сил, а послухають — і все, знову з’являється внутрішня енергія. Це ми неодноразово спостерігали під час виступів у військових частинах, у шпиталях, про це неодноразово говорили і самі хлопці. Знаємо, як «вистрілила» пісня «Ой, у лузі червона калина». Вона підняла весь світ. І вона звучить українською!
Маю задум організувати міжнародний фестиваль у Хмельницькому, на якому представники різних країн виконували б українські пісні. Кожен повинен розуміти: якщо в сім’ї шанують українську мову, традиції, то це обов’язково передасться дітям. І якщо хочемо для себе щасливого майбутнього, то треба правильно виховати своїх дітей. Саме вони є відображенням наших думок і вчинків.
— Ви згадали, що чоловік Сергій з першого дня війни записався до тероборони. А зараз він чим займається?
— Сергій брав участь у боях поблизу Бахмута. Другого грудня внаслідок вибуху був поранений у ногу. Перев’язав себе і почав допомагати хлопцям. Одному з них взагалі перебило ноги, він втратив око. Дуже важко було Сергію волокти його на собі, в «броннику», зі зброєю, але друга врятував. Після короткого лікування повернувся на фронт. Та з часом проявилися серйозні проблеми зі здоров’ям, пов’язані з хребтом. Потрібна операція. Із госпіталів Сергія нарешті доставили додому. Наша вівчарка Террі, яка до Бахмута була на службі з Сергієм, взагалі не відходила від нього. Всі переживаємо, але віримо в краще. «Все буде добре», — не перестаю заспокоювати себе і рідних.
— Майє, ви на сцені — вихор емоцій, що проявляються і в рухах, і в погляді і, звісно, у виконанні. А яка ви поза сценою?
— На сцені я не граю ролі. На сцені живу тим, що відчуваю. У мене непогане почуття гумору, і робочий день намагаюся розпочинати з легкого жарту з колегами. Хочу, щоб у колективі була здорова атмосфера, щоб люди поспішали на роботу, де можуть реалізувати себе. У мене не дуже виходить бути такою серйозною, поважною директоркою, але, думаю, не це головне. Я надзвичайно люблю дарувати настрій, як на сцені, так і поза нею, той настрій, який наповнює життя найкращими емоціями.
Gismeteo 
