У далекому 1995-му в старій підшивці газет бабусі з Чемеровеччини випадково натрапила на вирізки з газет інтерв’ю зі знаною на той час в Україні провидицею Гарафиною Маковій. Майже тридцять років вони пролежали на полиці, проте теми, які вона порушила, й досі цікавлять нас. Бо найбільше тяжієш до незвіданого, того, що не бачить око, проте були серед нас люди, як пані Гарафина (нині вже покійна), які бачили більше...
Відома народознавиця, засновниця Народознавчо-просвітницького центру «Факел», авторка народознавчих книг, п’ять із яких отримали гриф Міністерства освіти та науки України, заслужена вчителька України, письменниця і поетеса Гарафина Маковій народилася в селі Великий Кучурів у Чернівецькій області 1949 року.
У своїх розповідях вона нікого ніколи й ні до чого не закликала, а лише ділилася тим, що бачила чи пізнала. Про неї казали, що вона сповна ввібрала в себе те добре, що цвіло в душах наших предків, щоб дати зажити йому знову, Господь відкрив їй дію народних звичаїв, оберегів на конкретних людських долях, а також таємницю гріха...
До пані Гарафини за порадою, розрадою і допомогою з’їжджалися люди з усіх куточків України. Їхні історії вона й розповідала потім у своїх інтерв’ю. Звісно ж, і з нашої області навідувалися до неї.
Як ми з однією плямою на одежі не йдемо на урочистості, так одного гріха (одного поганого вчинку, однієї плями на совісті) достатньо, щоб нечисті духи затримали нашу душу, казала колись пані Гарафина.
«Матір Божа у моєму видінні плаче і повертається. І була би то гарна казочка, якби не співпадали дороги до кладовища, доокільні краєвиди, місце поховання, зовнішній вигляд покійного, одяг, у якому хоронили. Душу, що застряла, чекають найрізноманітніші варіанти, бо що тільки не доводилось бачити! Сектанти не печатають гріб, не кладуть хрест (як і атеїсти), тоді до душі відразу мають доступ нечисті духи. Вони беруть її, як магніт, і йдуть ловити «голки» — когось із родини, хто вдався в покійника генетично, тільки б з’явилася на його совісті пляма.
Був такий випадок: приїхала до мене дуже згорьована мати. Мотоцикл наїхав на її п’ятирічну донечку, і вона загинула.
— Чула вас по радіо, казали, що біди ідуть за гріхи, які гріхи могли бути у цієї маленької дитини?!
— Беру на молитву. Виводить до розритої (в моїй уяві) могили. Там, як божевільна, кривляється старенька бабуся. Потім нечистий бере її (ото як на малюнках бусол несе немовля) і опускає на заднє сидіння мотоцикла, що їде. Вона вихоплює руками його кермо, спрямовує на дівченя, яке тулиться до паркана, недалеко від перехрестя. Взяту з-під мотоцикла дитину кидає чортові в торбу, яка наче без дна, бо звідти замість дівчинки виходить сірий порох, схожий на крупний пісок. Нечистий ним із задоволенням дихає, втягуючи носом. Бабусю знову відкидає на ту могилу, вона знову, як божевільна, кривляється.
— Хто там у вас похоронений? — питаю жінку.
— Моя бабуся.
— А чого розкопаний гріб? Її хоронили за новими обрядами, священник не відспівував? Гріб не печатали?
— Вона з віруючих (тобто, сектантка).
На жаль, збіглося — де відбулася аварія, вигляд мотоцикла, мотоцикліста, дівчинки, де покоїться її тіло...
Бабуся по смерті стала слугою нечистого, мусила вполювати свою правнучку йому, — почула інформацію.
Часто доводиться бачити й клінічну смерть. Предки про неї знали. Коли помирала людина — на другий-третій день робили випробування: тулили полум’я парафінової (білої) або воскової свічки до ніздрів. У непокійного в ніздрях, як стверджують, появлялися краплі роси, або й шмигання носом. Могли колоти безіменний палець збоку, ту сторону, що веде до кінцевого великого. «За сукровицею у живого з’явиться кров», — почуєте від старожилів. Або підносили до носа клапоть горючої сивої вовни: живий міг навіть відкрити повіки.
Клінічна смерть, якщо брати по класифікації гріха (таку грубу класифікацію можна зробити), іде за довге ворогування на когось. Як ото бундючився у житті, не розмовляв з кимось, проходив німим каменем, так і в могилу йде, як німий камінь, а відтак на якісь хвилі оживає.
Зустрілася вперше, коли жінка прийшла питати за дитину, а на молитву показало, як затягує її могила. Вона: «Там похоронений мій брат».
Хлопчик пішов каналами свого дядька. А щоб очистити душу родича, на молитву потрібно найняти у дванадцяти церквах молебні за упокій душі новопреставленого раба Божого такого-то...
— Він що — недавно помер? — здивувало мене, бо бачила вже давно запущену могилу. А новопреставлений — це той, хто лиш представляється перед лице Господнє — померлий до сорока днів...
— Вже десять літ, — відповідає жінка.
— І що: його не анатомували?
— Ні, я робила санітаркою в тій лікарні, упросила...
Якщо тіло анатомували, клінічної смерті не зустрічала. Але зустрічала інше: коли той, котрий не підведе каяттям своє життя під світло Божого Закону, тоді і може бути «вбивство» від ножа (тобто розтин).
А буває, і гріб опечатаний, і хрест у головах є, а мати-землиця у моїй уяві покійника викидає. Це трапляється тоді, коли чорнота його содіянь перевершує усякі виміри: грубо порушував Божі Закони, жив егоїстом, пив зі свого брата во Христі кровцю, ні з ким не рахувався...
Речі такого покійника, фотографії, з того, що бачу, стають містком, по якому нечисть приносить до хати його неприкаяну душу, йде полювання на рідних.
Подібне і тоді, коли покійний не визнавав Бога, був за переконанням атеїстом, а ми поклали йому в голови хрест, опечатали гріб — мов у насмішку впхали святиню. Драконів, змій бачу коло тих, хто не з Христом...
(Далі буде.)
Gismeteo 
