Мій давній приятель, земляк Володимир Антонович Кривдик не перестає дивувати своєю буремною вдачею, постійною налаштованістю протидіяти байдужості, готовністю особистим прикладом запалювати в людях інтерес до життя.
Черговим імпульсом, що спонукав написати про нього, став телефонний дзвінок із приводу організації його аматорського виступу в одному з кам’янецьких пансіонатів для людей поважного віку. Займаючись ветеранськими справами, не зі слів знаю, як не просто в сучасних умовах знаходити можливості, щоб підтримати літніх людей. А тут — власна ініціатива, власний ресурс часу і коштів, благодійність, щире бажання допомогти, вселити надію… І це для людини, яка не працює, добиратися до міста майже за 100 кілометрів.
Із собою набір музичних інструментів — баян, труба, гітара, а головне — власний двогодинний репертуар — актуальний, патріотичний, ліричний. Манера виконання — віртуозна, щира, душевна, звернена до кожного слухача. Початкова скутість кудись зникла, натомість — підспівування, сльози, усмішки, обмін враженнями.
Такі аматорські моноконцерти уже відбулися в будинках для людей поважного віку в багатьох куточках області — Солобківцях, Лісоводах, Вихилівці, Ярмолинцях, Мазниках на Деражнянщині, тричі — для ветеранів у Вільхівці, що біля Нової Ушиці. І зарясніла інтернет-мережа повідомленнями про самовіддану, талановиту людину.
Знаю Володимира Антоновича ще з юних літ і можу засвідчити — все, чим він займався, — робив з натхненням, поринав, як кажуть, «з головою», і це запалювало інших, гарантувало успіх.
Бо в основі всього — особисті якості: наполегливість у досягненні мети, цілеспрямованість, працьовитість тощо.
Не менш значущим фактором для становлення молодої людини є вплив оточення, характерна ознака епохи. Хто б що не говорив, але в часи нашої юності культивувалися здоровий спосіб життя, аматорський спорт — рідко коли вихідний чи святковий день обходився без самоорганізації якогось змагання. Отож, наш герой, шукаючи себе, опинився у відповідному для себе середовищі — у круговерті спортивного самовираження, адже де ще так себе проявиш — яскрава картинка, змагальність, публічність, визнання. Заповзятість неординарного учня іноді відволікала від вивчення предметів і турбувала педагогів Покутинецької восьмирічки, що на Віньковеччині, — поважний директор Максим Іванович Токар застеріг: «Хлопче, з м’яча хліба їсти не будеш».
Та ось перша вагома перемога — ще солдатом-строковиком виконав норматив майстра спорту, захищав честь Прикарпатського військового округу. Далі уже не вагався — обрав спорт професією, закінчивши фізкультурний факультет Вінницького педагогічного інституту.
Коли повернувся у рідні краї, доля його знову звела з кумиром — колишнім шкільним фізруком Володимиром Михайловичем Слишинським, який очолював районний спорткомітет. Саме за його поручительства Володимир Кривдик обирається головою Віньковецького районного добровільного спортивного товариства «Колос». Роботи вистачало, адже належало дати раду 24 місцевим колективам фізкультури, повною мірою забезпечити широку програму залучення людей до фізичного вдосконалення.
Авторитет молодого спортивного функціонера підтвердився тим, що йому разом з відомим віньковецьким важкоатлетом Іваном Веклюком громадськість району довірила нести смолоскип Олімпіади-80. Змушений був змінити категоричність і колишній суворий директор школи, мовляв, виявляється, що й з м’яча можна хліб їсти.
Але іноді обставини є непереборною силою — настали переломні 90-ті. Невизначеність, безгрошів’я, руйнувалися не лише фізкультурні співтовариства, але й виробничі колективи, цілі галузі економіки і суспільного життя. А вдома сім’я, двоє маленьких дівчаток, у селі стара одинока мати. Далі новий удар — померла дружина…
І подався чоловічина у далекі північні краї, щоб вижити, одночасно опановуючи нові професії й справлятися з нелегкою ношею батька-одинака. Тут в самий час схибнутися і ніхто б не засудив. Але ж хіба даремно він віддав стільки років і зусиль спортивному, а відтак — і моральному гарту?
І ось він уже бригадир, здобуває ще одну вищу освіту, технічну. І, як само собою зрозуміле — активний організатор спорту в чималенькому трудовому колективі. Місцевий спортивний функціонер, оцінивши довгов’язу гнучку статуру Володимира, наполягав: покинь усе — ти природжений лижник. Аргумент був більш ніж вагомий – на одному з перегонів випередив самого Миколу Штуня — відомого українського лижника.
Але молода українська держава, туга за малою батьківщиною краяли серце — зрештою наважився — повертаюся. Прихопив із собою й справжні, професійні лижі, але ж біля Покутинець немає лижні, сніг хіба що в придорожніх канавах. Отож тренувався на них, дивуючи сільчан.
Життя брало своє — повернувся у лоно старих, вірних друзів, почав працювати в керівних ланках місцевого самоврядування, комунального господарства. Завів нову сім’ю, народилася наймолодша донечка, з’явилися онуки, підняв нову оселю. Життя тривало наперекір усьому.
Але не в характері Володимира Антоновича заспокоюватися, забувати те, що підхопило й підтримує досі сили, і тих людей, які повірили в нього і сказали ключові напутні слова.
Зрозуміло, що мається на увазі та особлива аура спортивної звитяги, яка об’єднує людей за особливим почуттям власної гідності, неординарних, цікавих. І вже на громадських засадах, виключно на власному ентузіазмі організовує змагання серед молоді та інших вікових груп, нерідко спонукати інертних представників місцевої влади, іноді відверто «тикаючи носом» у приклади ганебної бездіяльності.
Уже багато років у Віньківцях проводиться особливий футбольний і волейбольний турнір пам’яті Володимира Слишинського — того самого шкільного фізрука, якому учень і продовжувач віддає данину пам’яті і поваги. По суті, це єдина спортивна подія на весь колишній район, що існує завдяки ентузіазму однієї людини!
А до якого життєвого активу належить віднести хвилини протидії на футбольному полі проти самого Йожефа Сабо — легенди українського футболу.
Зачекайте, зауважить читач, адже розповідь починалася з музичного номера? Саме так — це ще одна риса вдачі Володимира Антоновича — самостійно, «на слух» опанував музичні інструменти і сьогодні несе розраду найменш незахищеним людям, щоб підтримати, вселити надію. «Планую не обминути жодного такого закладу в нашій області. А особисті витрати, — жартує Володимир Антонович, — я віддаю людям, а Бог мені повертає».
Gismeteo 
