Курси валют

Нині він ще оговтується від пережитого в рашистському полоні. І, відновлюючи сили, чекає дня, коли знову зможе продовжувати військову службу. Бо знає, що його досвід, його переконання матимуть неабияке значення. Уособлювати в собі український дух, українську незламність і українське прагнення у цей важкий час – особливо важливо, вважає Олександр ЗАРВА, хмельничанин, який витримав 21 місяць звірської неволі.

До початку армійської служби Олександр Зарва працював ливарником на хмельницькому підприємстві «Новатор». Та 2015 року, ставши до лав ЗСУ, опинився на сході, у зоні ведення антитерористичної операції. Військовий вишкіл, важкі випробування, ризик, як не дивно, не позбавили, а навпаки – посилили бажання продовжувати службу, вже за контрактом. У третьому прикордонному загоні головний сержант Олександр Зарва був водієм відділення інспекторів прикордонної служби. За дев’ять днів до початку повномасштабного вторгнення росіян, 15 лютого 2022 року, він виїхав у відрядження на Луганщину. Там і застала Олександра звістка про велику війну.
– Наш загін зосередився по всій підконтрольній йому території. Спочатку я був на Донецькому напрямку, потім – Луганському, а пізніше на Харківському. На Харківщині тримали оборону населеного пункту Борова. Вдалося знищити колону противника, але потім нас почали брати в кільце. Отримали наказ виходити з оточення, але це вдалося не всім. Я намагався прориватися на дозорній машині разом з іншими бійцями. Але нас накрили сильним вогнем. Я був поранений, мій побратим – загинув. Ось тоді і потрапив у полон.

13 квітня 2022 року Олександр Зарва опинився на межі страшної невідомості: що ж буде з ним далі? Позбавлений будь-якої інформації, серед знущань, принижень, катувань, він з останніх сил намагався не втратити віри.

ЖАХЛИВІ ЗНУЩАННЯ
– Нас зв’язали, замотали очі і перевозили кілька днів з одного місця на інше. Спочатку – наметове містечко, через якийсь час – СІЗО. У жовтні вже перевезли в тюрму.
У таборі для військовополонених допитували: хто ми, звідки? У мене було осколкове поранення, то хірургічне втручання проводили без анестезії: розрізали ногу, почистили, зашили.
У нас відібрали абсолютно всі речі, навіть ланцюжок із хрестиком. На полонених спускали собак, били, тримали в голоді. Проводили регулярні допити, хотіли дізнатися, де розташована військова частина, бази, інше. І таких спроб допиту зі мною було тричі, зрозуміли, що зі звичайного водія їм не витягнути корисної інформації. Але їх дуже розлютили мої татуювання. На руці – цитата з вірша Шевченка про москалів, а ще – зображення Герба України та герой казок – наш Котигорошко. Через ці татуювання я був у них «гість програми». Головне – пережити це, думав кожного разу.
Полонених тримали в камерах, розрахованих на четверо осіб. Але доварювали додаткові ліжка і розміщували по 12-15 людей. У перші місяці підйом був о шостій ранку. Нас змушували співати гімн росії. Сідати забороняли. Треба було запитувати дозволу відчинити чи зачинити вікно, піти в туалет. Вночі могли підняти, вивести з камери, побити і назад.
Малий простір, цькування – окремі хлопці занепадали духом, хотіли покінчити життя самогубством. У камерах самі прали одяг у холодній воді. А раз на тиждень водили у баню, де могли поголитися.
Харчування було дуже поганим. Вранці давали кашу, на шістьох – три тарілки, то припадало десь по три чи три з половиною ложки на кожного. Так само і з рідкою стравою – по п’ять ложок сьорбнули і досить. На початку ще давали чай, компот чи кисіль. А потім – ні. Хочеш пити – з крана тече технічна вода. У хлопців навіть зуби посипалися від того.
Годували і лушпинням картоплі. Спеціально давали його дуже гарячим. І наказували швидко їсти. Хто не встигав, виводили з камери і били. У більшості з нас не було жодного цілого ребра. Бувало, у камеру розпилювали газ із балончика. Опалення вмикали, як заманеться. До полону я мав вагу 115 кілограмів, а вже за декілька місяців схуд на 45.
Розповідаючи, про знущання над полоненими, Олександр згадує і про те, що навіть у таких умовах росіяни активно застосовують свою пропаганду. Вона й справді – особлива зброя для рашистів.
– Нам приносили літературу про леніна, сталіна, комуністів, якими пишаються в росії. Але, крім того, змушували вивчати напам’ять імена загиблих у цій війні. Список із 50 прізвищ треба було знати назубок. Якщо бодай одну бук- ву переплутаєш, нещадно били.
Щоразу нам змальовували найстрашніші картинки. Мовляв, росіяни вже захопили всю Україну. Що, зокрема в Хмельницькому, немає електроенергії, телефони всі заряджають від генераторів. Лякали, що тих, хто був у полоні, представники СБУ різатимуть на частини і розкидатимуть. Ми розуміли, що це нісенітниці, але що насправді діється в Україні, теж не знали. І все ж, коли нас змушували зазубрити імена їхніх полеглих, помітили, всі вони загинули на Харківщині чи Луганщині. Звернули увагу на дати. І зрозуміли, що захоплення всієї України – це відверта брехня.
Нам говорили і про те, що якби не напали росіяни на Україну, то Зеленський вже би «віджав» у них Кубань і Архангельськ. З’ясовується, по російському телевізору саме таке верзуть, а вони, зомбовані, вірять у це.
А ще нас змушували викрикувати різні гасла про українського Президента. Давали текст, позаду стояли з автоматом і знімали відео.
– Не буду цього читати! – сказав я.
– Тоді пиши розписку, що ми тебе розстріляємо! – відповіли.
І я написав: «Прошу вас, такого-то числа, мене розстріляти». І підпис. Мене «розстрілювали» двічі, але залишили живим.
МАМО, Я В УКРАЇНІ!
Більш як півроку рідні нічого не знали про Олександра. Їм повідомили, що пропав безвісти. Довгі місяці синового полону стали нестерпним випробуванням для його батька. Побачити сина, обійняти йому вже не судилося.
– Через півтора року полону мені дали можливість написати листа додому. Повідомив, що живий і здоровий. Писати наказали російською. Але добре, що хоч зміг дати про себе знати. Мама отримала листа і відписала, але мені прочитати не дали.
… Коли якось увечері сказали зібрати речі та виходити, думав, переводять в іншу камеру. Але повели в корпус, дали форму, щоб переодягнувся. Тоді й промайнула думка: а раптом, для обміну?
– Посадили в машину. На вулиці – мороз мінус двадцять вісім. Пічка в машині не працювала. У страшному холоді, аж, здається, емаль із зубів злітала, їхали десь чотири години. Натягнули нам мішки на голови і вже автобусами довезли до Сумського кордону.
Третього січня 2024 року я нарешті знову ступив на рідну землю. Тільки вийшов, бачу, хлопці у формі, кажу до них: «Дайте закурити». На плечі мені накинули наш прапор, і ми заспівали Гімн України. Словами передати, що відчував у той момент, не вдасться. Дуже хотів почути мамин голос. Попросив телефон, кажу одразу: «Мамо, я в Україні! Не плач…»
Ще під час лікування Олександр Зарва вирішив відновити документи, які вилучили в нього росіяни, зокрема й водійське посвідчення. Планує якнайшвидше повернутися на службу.
– Я вірю в Перемогу України. Все в нас буде добре! Головне – вірити. Чим сильніше будемо вірити, тим ближче будемо до Перемоги, – каже воїн, який пережив жахіття полону і який впевнений, що Україна матиме мирне майбутнє.