Загартований на Майдані

У дні, коли країна знову згадує Майдан, коли на фронті гинуть українські воїни, а ворог продовжує обстрілювати мирні міста й об’єкти енергетики, особливо гостро відчувається ціна свободи. Майдан став для мільйонів українців точкою неповернення — місцем, де гартувалися переконання, народжувалася відповідальність і визрівала готовність стояти до кінця. Серед них був і Микола КУКУРУЗА — підприємець і волонтер з Полонного, для якого ці події стали життєвим Рубіконом і визначили подальшу долю.

У 2014 році разом із батьком поїхав до Києва за покликом серця. Він підтримував мітингувальників, вірив у чесну, незалежну Україну без корупції, у її європейське майбутнє. Через проблеми зі здоров’ям Миколу відмовили від участі в АТО. Натомість у їхному домі запрацював волонтерський осередок, де разом із дружиною і близькими вони збирали передачі для військових, допомагали родинам захисників, підтримували важкохворих дітей. Майдан навчив його брати відповідальність, і не чекати, коли хтось зробить це за тебе.
Микола був людиною дії, якщо брався за справу, то віддавався їй повністю. У буремні дев’яності родина розпочала невеликий бізнес — торгівлю рибальськими знаряддями на ринку. Для батька, знаного в окрузі рибалки, це було продовженням улюбленого заняття, а для Миколи — прищепленою від батька любов’ю до рибальства і закарбованим на генетичному рівні обов’язком чоловіка прогодувати і забезпечити сім’ю. Цей бізнес виростав з глибокої любові до природи і бажання зберегти її красу та багатство. Разом із однодумцями вони власним коштом зариблювали річку, ночами чергували, аби браконьєри не ставили сітки й не винищували рибу. Прибирали стихійні смітники на узбережжі, облагороджували місця для відпочинку та чесного рибальства. І досі на тихому плесі річки Хомори, неподалік новополонського містка, стоїть власноруч зроблена Миколою затишна хатинка рибалки. Нині вона — як мовчазний символ його любові до природи й відповідальності за її збереження перед майбутнім поколінням.
Його життя було простим і нічим не виділялося серед тисяч полончан. Разом із дружиною Тетяною створили міцну сім’ю, у любові і злагоді зростили двійко дітей — Марину і Володимира, а згодом, уже в зрілому віці, під час повномасштабного вторгнення, Господь подарував їм іще одного сина Нікіту — як особливе благословення. Вдова пригадує, як Микола, незважаючи на різницю у віці, ніжно називав її «мамка», і за понад два десятки років подружнього життя у них жодного разу не було серйозної сварки. Микола мріяв гучно відсвяткувати срібний ювілей їхнього шлюбу, але загинув, не дочекавшись цієї дати лише кілька місяців.

24 лютого 2022 року Микола Кукуруза був одним із перших біля дверей військкомату. Долучився до добровольчого формування Полонської громади, ніс службу на об’єктах критичної інфраструктури, продовжував допомагати волонтерам. А з жовтня 2022 року став водієм 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Побратими пригадують, як його кмітливість і природне вміння знайти вихід з будь-якої ситуації, не раз рятували їх від смерті. Особливо пам’ятним був епізод, коли під час евакуації поранених вони потрапили під обстріл, і майже тиждень без зв’язку переховувалися в зруйнованих будівлях маленького села Соледарської громади, доки Миколі не вдалося знайти можливість повідомити своїх і вивести групу з небезпеки.
Попри серйозні ускладнення здоров’я, які постійно нагадували про себе, Микола відтягував своє звільнення, проте не допускав думки через загострення хвороби підвести побратимів у найвідповідальніший момент. Під час відпустки за місяць до загибелі, він міг залишитися вдома на лікуванні, але повернувся до підрозділу, бо не мав морального права, щоб через нього інший боєць втратив можливість побачити свою родину. Довідка з обласної МСЕК із мокрою печаткою надійшла до командування частини через день після його загибелі. Ніби саме життя запізнилося на один крок…
8 червня 2023 року в районі П’ятихаток на Запоріжжі Микола прийняв свій останній бій. Довгий час він вважався безвісти зниклим, і лише завдяки зусиллям рідних, друзів та волонтерів тіло Героя вдалося повернути додому. У перший день осені 2023-го Миколу Кукурузу провели в останню путь на Алею Слави міста Полонне. Ліцей, у стінах якого Микола провів свої шкільні роки, нині носить його ім’я — як данину глибокої поваги й вдячності, як живу пам’ять про мир і спокій, що тримаються на мужності та жертовності таких Героїв.
Микола Кукуруза був із тих простих і щирих українців, які мали відносно хороше життя, невеличкий бізнес і чітку громадянську позицію. Він не прагнув визнання, не говорив про патріотизм, а просто робив те, що вважав правильним. Саме такі звичайні хлопці, залишаючи свою родину і спокійне життя, щоденною жертовністю наближають нашу перемогу і продовжують відстоювати ті прагнення гідності й свободи, за які стояв Майдан.