Надихає красою, чарує співом

Познайомилася із Нелею Дудар у Віньківцях, коли її сини виросли, а названі діти тулилися до неї. Для них вона стала справжньою турботливою мамою.
Через роки знову захоплююся нею та її натхненням творити красу. Навіть на чужині майстриня зуміла виткати голкою, нитками та фарбами рідний український всесвіт.
Доля Нелі Дудар мов гарна мелодійна українська пісня. І сповнена не лише світлої радості, тихого смутку, а й гіркої печалі.

Ще змалечку знала силу —силенну українських пісень, перейнятих від бабусі. Відтоді її спів став не просто дитячою розвагою, а справжнім дарунком, що полонив серця рідних, друзів та глядацькі зали.
Хоча й навчалася у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському технікумі, бо так вирішила мама із тіткою, все ж її співоча кар’єра розпочалася зі студентського хору.
Як працювала агрономом у колгоспі за направленням, то занурилася у творче життя села. Потроху наближалася до своєї дитячої мрії, яку вважала нездійсненною. У 22 роки опанувала нотну грамоту, теорію музики та навчилася грати на баяні.
Працюючи у Віньковецькому районному будинку культури, створила дитячий фольклорний ансамбль “Пролісок”. Ще й писала сценарії, малювала декорації, шила костюми.
Незабутні спогади залишилися у Нелі Дудар від участі як солістки в радіоконкурсі “Золоті ключи”, телепередачі “Сонячні кларнети”.
— У 1988 році мене запросили на благодійний концерт у Київ. Заспівала на сцені Палацу культури “Україна”, як завжди, акапельно, без музичного супроводу, бабусину пісню “Ой йшли турки”, яку запам’ятала ще з дитинства. Навіть не очікувала на такий успіх — зал аплодував стоячи…
Яскраві враження подарували гастролі у Болгарії, Польщі, але уже з народним ансамблем “Червона калина”.
У круговерті творчої роботи, домашніх клопотів зуміла поєднати заочне навчання в училищі культури, а згодом і в інституті.
Кажуть, щастя не буває забагато. Один день став для жінки подвійним святом: повернувся старший син з армії Юрій та народився молодший Тарас. Їй довелося виховувати дітей самотужки. Однак у материнському серці не було місця для нарікань — лише безмежна любов до своїх синів.
Доля приготувала й нелегке випробування, що призвело до лікарняного ліжка. Поки лікарі відчайдушно боролися за її життя, одинадцятирічний Тарасик стояв у церкві біля ікони, плакав і молився. Щире прохання хлопчика було почуте — хвороба відступила.
А Тарас увесь у матір: такий же творчий та обдарований. Закінчивши два провідні мистецькі заклади, працював у Хмельницькому музично-драматичному театрі. Він, автор музичного супроводу вистави “Енеїда”, продовжує свою творчу стезю.
У 51 рік Неля Анатоліївна знову обрала шлях материнства, узявши під опіку двох дітей — семирічну Світланку та чотирирічного Юрчика.
— Дівчинка, яка мала б уже закінчити перший клас, не знала ані літер, ані значення багатьох слів, — розповідала Неля Анатоліївна. — Нам обом було нелегко, але Світланка згаяне надолужила. Вона здобула професію кравчині, а Юрчик, закінчивши ліцей електроніки, залишився там працювати.
Маючи за плечима понад шістдесят літ, обрала турботу ще про племінника Ігорчика, коли він залишився круглим сиротою. Відвівши хлопчика у третій клас, не підозрювала, що він не вміє ані читати, ані писати. Довелося подбати про його індивідуальне навчання.
— Коли Ігорчик опанував професію кухаря в училищі, розпочалася повномасштабна війна. Світлана з дітьми поїхала до Америки. Потім і я уже з онукою старшого сина та Ігорчиком вирушила у далеку дорогу.
На чужині крок за кроком ми звикали жити у новому стрімкому ритмі, вивчали мову. Як влаштувалися діти на роботу, то і Світлана, і Ігорчик придбали автомобілі, бо в Америці без власного транспорту ніяк не обійтися.
Хоча і далеко від рідної землі, але її руки продовжували творити дива. Невтомно вплітала український колорит у ляльки—мотанки, мережила візерунками вишиванки для дітей, онуків, малювала картини з милими серцю краєвидами.
У її руках ще й оживають паперові квіти та симпатичні гномики. Майстриня щедро ділиться своїми розмаїтими виробами та заворожує незвичайним хистом американців.
А біля будинку цвітуть чорнобривці, мальви-квіти, які сіяла бабуся біля хати у її рідному селі Ломачинці. Часто лине думками в Україну, а від спогадів про старшого сина Юрія, життя якого згасло, серце крається від жалю. Мріє повернутися у рідний край, проте, каже, її турбота поки що тут потрібна поруч зі школяриками-онуками Максимом та Ерікою.
Не лише створює прекрасні мистецькі роботи, що надихають красою, а й зачаровує своїм співом. А творчий шлях Нелі Дудар продовжується в Інтернеті, де вона виконує українські пісні. Вони, наче щира сповідь у любові до рідного краю, навіть з-за океану, долаючи відстань, дарують розраду та надію у нинішньому нелегкому сьогоденні.