Життя – у спогадах і сподіваннях

Про минуле і одкровення однієї довгожительки Деражні.

Старші мешканці будинку №46, що по вулиці Миру, ще й нині згадують добрим словом свою колишню сусідку Євгену Григорівну Кадеру (Постернак), яка нині проживає разом з донькою Світланою у її помешканні. Завжди привітна, доброзичлива, щедра на усмішку і добру справу для ближнього – такою знають і пам’ятають її люди, а особливо батьки тих діток, якими опікувалася свого часу нянечка «тьотя Женя» в дошкільних дитячих закладах міста.

Я не напрошувався на розмову з Євгеною Григорівною. Але познайомився з онукою «тьоті Жені» – Лілією Борисівною, викладачем Деражнянської школи мистецтв, артисткою народного хору і «Троїстих музик» міського будинку культури. Лілія Борисівна, як виявилось, пам’ятає мене ще змалечку, коли проживали в одному будинку, отож, порадившись з матір’ю і бабусею, вирішила розповісти про непросте життя Євгени Григорівни.
Босоноге дитинство Євгени минало у селі Іванківцях (Радянському) – домашні господарські турботи, колективізація, колгосп, голод, трудодні, репресії, під які потрапив і її батько, вічно заклопотана мати з думкою, як прогодувати і одягнути дітей… І – Друга світова, що назавжди залишила свій слід у вразливій дитячій душі. Євгена Григорівна не з чужих розповідей знає про окупацію. Дев’ятирічною дівчинкою Женя бачила, як плюндрували нашу землю нацисти, як вбивали ні в чому не повинних людей, як знущалися з полонених і дітей, забирали з хат останнє…
– Пригадую, при наступі чужинців велися запеклі бої в центрі села, – розповідає онучці Євгена Григорівна. – Наші війська відступали, бо сили були нерівними, мали значні втрати. Коли в село увійшли загарбники, до колишнього панського будинку, де була колгоспна контора, німці доставили кількох поранених полонених радянських бійців. Німецький лікар, що саме нагодився до них, оглянув рани страждальців і запропонував людям, що зібралися навколо, забрати їх до себе додому. Чи лікар пошкодував поранених, чи вирішив не віддавати їх в руки німців – не відомо. А мешканці села, хто жив неподалік божиковецького лісу, на свій страх і ризик, дали прихисток потерпілим. Серед тих, хто вирішив переховувати і лікувати радянських воїнів, були й мої батьки, хоч і мали своїх п’ятеро дітей. Ще одного пораненого забрала до себе сусідка Ходаніцька, а його бойового побратима прихистила Олександра Підгородецька.
Мати і сама Женя доглядали пораненого, лікували, чим могли. Коли у нього піднялась температура, вона потай пішла до того ж німецького лікаря по допомогу. На подвір’ї матір зустріла агресивна вівчарка і дуже покусала, отож, дітям довелось лікувати ще й неньку. Після швидкого одужання воїн, подякувавши господарям та провідавши своїх, пішов до лісу шукати партизанів. Ось так проста українська сім’я, ризикуючи життям, врятувала життя пораненому.
Ще один спогад з раннього дитинства Євгени – насильницьке вивезення її старшого брата Володимира до Німеччини. Дівчина у сльозах підбігла до нього на подвір’я, де уже зігнали з десяток хлопців і дівчат, щоб попрощатися. Староста ж села так штовхнув Женю, що їй аж запаморочилося в голові і вона впала на землю. Кремезний староста, сім’я якого мешкала неподалік, тільки усміхнувся…
А ще сталася така пригода з Євгеною, коли в їхній хатині поселилися німці. Якось вранці в одного з них зникли шкарпетки. Не роздумуючи, він наставив автомат на дівчину, мовляв, ти взяла. Мати з переляку не зрозуміла в чому справа і заголосила. Тоді інший його товариш по службі вийняв з-за спини злощасні шкарпетки, а дітей, погладивши по голові, пригостив шоколадом. Та вони так злякалися, що довго не могли прийти до тями… Євгена ж своїм дитячим розумом осягнула, що і серед ворогів є добрі люди…
Пам’ятає Євгена Григорівна й інші епізоди війни. З уст в уста передавали односельці новини про те, як чинили опір німецьким окупантам мешканці Радянського. Користуючись нагодою, місцевий мешканець Нів’євський схопив коромисло і вперіщив ним офіцера, і тут же отримав кулю у потилицю. У божиковецькому лісі у перші дні окупації розстріляно цілу групу місцевих жителів. А в урочищі «Клітки» після знущань розстріляли червоноармійців, що відстали від своїх.
Прогнали з Радянського німецьких окупантів, настало мирне життя. Але сім’ї після репресій не залишилось практично нічого для прожиття, якось треба було виживати. Отож Женя влаштувалася у спеціальний лікувальний заклад «Будову», що знаходився за кілька кілометрів від села. 15-річною стала кожного ранку, а то й увечері, возити воду душевно хворим з криниці, що була далеко в лісі. Стомлювалась так, що й додому уже несила було йти – ночувала на роботі. Якось розбудив її кухар і примусив доглядати за смажениною на плиті, а сам ліг спати. Зморена дівчина також вирішила прилягти, але за хвилю її розбудив важкий удар по голові…
Не витримавши важкої праці і щоденних знущань, Євгена пішла у Деражню, де набирали монтерів на залізничну колію. Працювала нарівні з чоловіками – важко і виснажливо, мостила щебінь під шпали, очищала так званий баласт, переносила вантажі. Але терпіла, бо потрібно було заробляти копійчину для сім’ї, та й самій думати про майбутнє. Про якесь навчання не було й мови, лише робота і робота…
Дещо запізніло усміхнулась дівчині удача – влаштувалась нянечкою у залізничному дитячому садочку. Тут також доводилось разом з подругами замінювати двірників, виконувала й інші роботи. А після роботи – до вечірньої школи. Минали роки і якось Євгені запропонували роботу в новозбудованому дитячому садочку. Не повірите – трудовий стаж Євгени Григорівни лише в дитячих виховних закладах Деражні – 44 роки…
Радіє нині доньці, має онуків, не натішиться чотирма правнуками. У свої поважні 93 бажає усім нам не зазнати того, що сама пережила. Бажає усім, щоб якнайшвидше закінчилася війна. А нині Євгена Григорівна радіє весняному сонцю, гомонить з донькою Світланою та внучкою Лілією. Часто зустрічаються вони у родинному колі і спогади про минуле, мрії про майбутнє полонять душу, навіюючи і смуток, і радість водночас…
– На схилі років мати вирішила розповісти про своє минуле, – каже донька Світлана. – Як урок майбутнім поколінням, як засторогу від необдуманих дій правителів, що призводять до воєн і зубожіння людей. Вона щодень молиться Богу – за своїх дітей та онуків, правнуків, за наших воїнів, що відстоюють честь і незалежність України в російсько-українській війні. Мати так і каже, що не помре, допоки не вимолить перемогу і мир…