Це не просто дата, це люди та їхні долі…

26 квітня – Міжнародний день пам’яті про Чорнобильську трагедію та Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф.

Для всіх нас 26 квітня є днем пам’яті про найбільшу техногенну катастрофу та вшанування героїзму персоналу ЧАЕС, пожежників, військовослужбовців, будівельників, учених, медиків, які брали участь у ліквідації наслідків аварії. Загалом у ліквідації аварії взяли участь понад 600 тисяч чоловік. Точна кількість жертв та постраждалих невідома й досі. Тому Чорнобиль – це не лише велика трагедія, а й нагадування про безмежну мужність багатьох тисяч наших земляків. Аварія на ЧАЕС знищила молоде й прекрасне місто Прип’ять…
На початку 80-х років сюди приїхало подружжя Махнюків – молоді спеціалісти, які закохалися в це казкове місто й планували жити тут довго й щасливо. Тут народилися їхні сини – Олександр і Олег. Тут працювали й приглядалися до меблів, адже підходила їх черга на квартиру, яку мали отримати незабаром, але настав той тричі проклятий день – 26 квітня 1986 року…
Серед ночі постукали і за тривогою підняли Анатолія. Той не дуже здивувався: «Мабуть учбова…», – подумав. У ліжечках спали півторарічний Сашко та двомісячний Олежик.
Ранок наступного дня був сонячний і нічим не відрізнявся від інших. Кудись поспішали люди, гралися діти. Проте на кожному перехресті стояли міліціонери або військові, а на вулицях – бронетранспортери. Проте на це не дуже зважали, пояснюючи плановим навчанням військових.
Перед обідом додому забіг стривожений Анатолій:
– Я ненадовго. На атомній аварія! Позачиняй кватирки, не пий води з крана. Весь час протирай підлогу та меблі вологою ганчіркою! На вулицю не виходь, аварія серйозна, дозиметри зашкалюють!
Його слова не сприймалися. Яка аварія? На вулиці яскраво світить сонце, гуляють безтурботні люди, все звичне, знайоме…
Увечері, коли настали перші сутінки, з боку атомної станції стало видно червону заграву, яка простягалася шлейфом.
Невдовзі зателефонував Анатолій і наказав готуватися до евакуації. Приготувати найнеобхідніше: речі для дітей і продукти на три дні. Жінка почала збиратися. Сумка, дитячий візок, двоє дітей… На все не вистачало рук. Люба заплакала…
Нарешті Анатолія відпустили на кілька годин, щоб провести сім’ю в дорогу, адже вирішили, що вона з дітьми поїде до своїх батьків у село Чепелівка, що на Красилівщині.
Дорога була важкою. Сашко вередував, а Олежик постійно плакав. Від пережитого в Люби пропало молоко. Залишивши дітей на попутницю, пішла з пляшечкою по вагону просити молока. Було дуже соромно, адже про аварію ще не оголосили, а евакуйованим суворо заборонили будь-що розповідати. На Любу дивилися як на жебрачку… Хотілося плакати, розповісти всьому світові про біду, яка сталася, але стримувалася: їй не можна панікувати, на неї чекають діти!
Олежик поїв і заспокоївся. А стомлена жінка почала засинати. Побачивши її стан, попутниця запропонувала їй поспати, а сама взялася доглядати дітей.
Спустошена, втомлена приїхала до батьківської хати. Не могла нічого пояснити стривоженим батькам – просто не мала права. Переживала за чоловіка, який через тиждень після її від’їзду потрапив до шпиталю, а підлікувавшись, знову повернувся в те пекло й працював там до жовтня.
«Патєрь нєт» і «всьо за планом» – так стверджувала пропаганда. На той час у Радянському Союзі приховували наслідки катастрофи. Аж 5 травня 1986 року уряд оголосив про аварію на ЧАЕС і населення Прип’яті та найближчих до атомної станції населених пунктів було примусово евакуйоване.
Сорок років минуло відтоді. Виросли діти, час трохи притупив біль, який щоразу нагадує про себе хворобами, тривожними спогадами і сумом за товаришами, які передчасно пішли з життя через аварію на ЧАЕС.
А 26 квітня для них стало особливим: скорботним і пам’ятним. Щороку в цей день вони запалюють свічки і, дивлячись на їх полум’я, знову і знову згадують місто своєї молодості, сусідів, друзів, співробітників. Усіх, хто залишився серед живих і тих, хто пішов у небуття, хто ціною власного життя врятував інших…