Коли час розділився на «до» і «після»…
Але він не сам розділився, як буває з ураганами, землетрусами чи виверженнями вулканів. Ні! Його розшматувала країна, яка за висловом кремлівського сірого чоловічка, «ведьот міролюбівую політіку». Таку «міролюбівую», що влаштувала пекло всім в Україні сущим, розпочавши те, у що до останнього не хотілося вірити. У когось те пекло більше, у когось – менше. А в когось, окрім пекла, вже нічого й не залишилося – ні батьківщини, ні власного дому, ні рідних, ні близьких, а самі вони вважають за щастя мати шматок хліба на чужому столі…
І якби не сотні тисяч надзвичайних і хоробрих хлопців та дівчат, які у перший же день повномасштабної війни добровільно не взяли до рук зброю і не стали на шляху окупантів, то вже не було б кому згадувати, що трапилося 24 лютого 2022 року. У такі миттєвості приходить усвідомлення, що слово «ДЯКУЮ» надто маленьке, аби висловити вдячність нашим Захисникам за те, що вони зробили і роблять щодня, щогодини, щохвилини.
А з рішенням, прийнятим тієї ночі, – рятуватися чи рятувати – живемо й досі. Ходимо на роботу, зацитькуючи назавжди травмовану психіку, і продовжуємо жити, попри спустошення і відчуття невизначеності у застиглих від того лютневого холоду душах. Бо ще жевріє там надія, що ми вистоїмо, все витерпимо і переможемо. Бо надія є і буде. Бо кожен день, коли ми прокинулися живими і зробили щось корисне, – це вже маленька перемога. Тільки треба у неї вірити, навіть коли розум іноді вперто б’є у дзвін: «А якщо це на все життя?» Як трапилося із хлопцями і дівчатами, котрі лежать на міських і сільських цвинтарях під прапорами. Як трапилося з тими дітьми і жінками, яких ворог убив у своїх домівках. А згідно з даними ООН, щодня в Україні гине двоє дітей, а четверо отримують поранення, в тому числі від мін, залишених окупантами. Як трапилося і з тими, кого війна не вбила одразу, а спопелила хворобами, передчасно звівши у могили.
Звичайно, і зараз, через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення, далеко не всі живуть війною і захистом України від окупантів. Але ті, кому не байдужа доля Батьківщини, прийшли 24 лютого на Майдан Незалежності і на вулицю Проскурівську у Хмельницькому, аби вшанувати пам’ять загиблих Захисників і Захисниць, пом’янути убитих російськими окупантами співгромадян. Подібні акції відбулися по всій Україні – на підприємствах і в організаціях, у школах і вузах, у бібліотеках і музеях. Бо ми не персонажі з підручників політології чи історії, а проживаємо кожен своє реальне життя. І ми або будемо боротися та збережемо свою країну, або назавжди зникнемо. Бо за право вільно жити на своїй землі загинуло дуже багато відважних українців, тому не маємо права тепер зневіритися й опустити руки. А саме цього так прагне росія.
І 401 атака на інфраструктуру «Нафтогазу» з 2022 року, з яких 229 лише у 2025-му. Це не «терор заради терору», це планомірне руйнування енергетичної стійкості. Те саме стосується і ударів по підстанціях 330-750 кВ, які призвели до критичної ситуації в енергетиці та масових відключень електроенергії по всій Україні.
І вибухи у Львові, де загинула 23-річна поліціянтка, а 25 правоохоронців і нацгвардійців отримали травми, Миколаєві та Дніпрі саме для того і влаштовані. Бо коли в росіян на фронті успіхів мало (ба, більше – від них звільнили 300 квадратних кілометрів української землі на Дніпропетровщині), їхні «тайняки» шукатимуть і використовуватимуть одноразових зрадників, аби тримати українців у постійній напрузі не тільки ракетами і шахедами, але й кривавим терором. «Це тактика вибити правоохоронні органи, вибити найкращих рятувальників, комунальників, щоб спроможності були менші і менші, щоби послабити нашу стійкість», – переконаний міністр внутрішніх справ Ігор Клименко.
На «гебістську» багатоходівочку дуже змахує і завдання московитами удару по нафтопроводу «Дружба» у Бродах, яким росіяни до минулого тижня безперешкодно качали нафту до Угорщини та Словаччини. Ага, це на морях-океанах «охочі» ганялися за їхніми тіньовими танкерами, аби перекрити потік нафтодоларів у топку війни, а тут через нашу зранену ворогом землю «чорне золото» вільно текло до Європи і ніхто за ним не ганявся. І що, Орбан з Фіцою засудили такий терористичний акт московитів? Як би не так. Ця солодка парочка навпаки має намір блокувати у Євросоюзі надання Україні кредиту на 90 мільярдів євро, поки ми не відновимо транзит російської нафти. То, може, саме задля цього і били московити по «Дружбі»? А ще мадяри та словаки погрожують припинти постачання Україні й електроенерії у часи пікових навантажень.
Тому тепер у Брюсселі почали активніше чесати високоповажні потилиці, роздумуючи над адекватністю Орбана з Фіцом, та вирішуючи, чи не завелика, часом, кількість нині країн у складі ЄС? І не просто мудрують, а вже й замислюються, чи не пора припинити висловлювати стурбованості та махання на них пальцем, а нагадати цим московитським простроченим «консервам», що вони далеко не «перші скрипки» на Європейському континенті.
А поки Орбан з Фіцою випробовують терпіння європейських високопосадовців та погрожують українцям, вимагаючи полатати «Дружбу», проблема їм намалювалася за дві з лишком тисячі кілометрів на схід від благополучної Європи. Саме там, де «Дружба» витікає із надр земних до рукотворної труби, у структурний підрозділ компанії «Транснефть-Прикамья» НПС «Калейкіно», місткість резервуарного парку якої близько 650 тисяч кубічних метрів нафти, прилетів полум’яний (у прямому розумінні цього слова) привіт від ЦСО «А» СБУ, і було зафіксовано шість вибухів. Добротно пошкоджений і дуже красиво горів резервуар місткістю 50 тисяч кубічних метрів. Ще один такий же пошкоджений, але горів слабше. Третьому також дісталося, але характер пошкоджень уточнюється. Цікаво, якої заспівають Орбан з Фіцою, коли добрі дрони заткнуть горлянку «Дружбі» ще на Уралі? Невже знову зроблять винною Україну?
