Україна – понад усе!
Мабуть, мало хто з деражнянців знає, що в березні 1983 року, наш земляк, Заслужений працівник культури України, композитор і диригент, організатор і засновник трьох народних колективів на теренах Поділля, Микола Максимович Смагитель побував у… Якутії (Республіка Саха) на підприємстві «Алданкомбінатзолото» в селі Нижній Куранах. Ні, пан Микола не добував там «жовтий» метал, не спробував принад долі золотошукача. Все прозаїчніше – він вирушив у далекий край на запрошення давнього і доброго знайомого, директора Ярмолинецького будинку культури, котрий працював у Якутії.
Відпросився, як годиться, з «поважних» причин з роботи, а тоді він був художнім керівником народного хору у Лісоводах Городоцького району, і вирушив у дорогу, в яку благословила його вірна дружина Олена. За декілька днів Микола Максимович уже знайомився з керівництвом і колективом комбінату та почав осягати сутність північно-східної частини Сибіру – найхолоднішого населеного регіону планети, де температура повітря, трапляється, падала до –50 градусів по Цельсію(!).
Знаного на Поділлі композитора і музиканта місцеве керівництво і працівники зустріли досить приязно, як «свого», бо було серед них чимало вихідців з України. Отож довгими морозними вечорами з мовчазного дозволу дирекції співали українських народних пісень, виконували твори тодішніх митців. Усе – під акомпанемент баяна, з яким, здається, ніколи не розлучався подільський маестро.
Так і сформувався пісенний аматорський колектив, в якому серед українців були представники й інших націо- нальностей. Об’єднувала усіх пісня, переважно, українська. Керівництво, серед якого також були вихідці з України, «закривало» очі на спілкування деяких робітників між собою рідною мовою, хоча до приїзду Миколи Максимовича усі розмовляли або російсько-українським суржиком, або виключно російською. За два місяці вирішили влаштувати показовий концерт з приводу якоїсь дати. Він і став визначальним у рішенні журі надати пісенному колективу «Алданкомбінатзолото» звання «народного».
Але після «українських» репетицій Микола Смагитель подумки линув додому, на рідне Поділля, до дружини і синів, які підростали і потребували батьківської опіки. Тому одного дня вирішив, що свою музичну місію на якутських неозорих просторах виконав. Не зупинили Миколу Максимовича ані високі стабільні зар- плати, які його землякам-подолянам і не снилися, ні просторе житло, інші матеріальні блага. Але ще довго-довго йшли у наш благодатний край з далекої Якутії вдячні листи та привітання від працівників комбінату – українською мовою!
Наша розповідь була б неповною, якщо не згадати й той факт, що у селищі Нижній Куранах Микола Смагитель познайомився з місцевим поетом Іваном Ігнатовим. У нього, як виявилось у розмовах, в жилах тече українська кров – у Якутії свого часу жили ще його батько і дід – істинні українці. Разом вирішили написати пісню, щоправда, на російський текст «Все чекала – повернеться» (переклад на українську мову Олександра Варгатого). Думається, буде вона актуальною і в наш неспокійний час:
Все чекала – повернеться,
Все чекала, що напише,
Може, через роки
Слід свій десь залише…
Все чекала, що вернеться –
Стрункий та вродливий,
Синочків обійме,
Як і сам – красивих.
Скільки раз весною
Під вікном, в затишші,
Як дівчина до весілля
Чепурилась вишня.
Не згасав, не танув
Той промінчик ніжний,
Може, все неправда
В похоронці свіжій.
А, можливо, він вернеться
В дім ввійде одного разу,
Що на серці було –
Все вона розкаже…
Та про все,
про що вагалась
Розказать подружці
Все, що знала…
Тільки – у сльозах
подушка…
Все чекала – повернеться,
Все чекала, що напише.
А, можливо, через роки
Туга серця в далеч злине.
Все чекала – повернеться
Стрункий і вродливий,
Синочків обійме
Як і сам – красивих…
Матеріал уже був готовий до друку, коли до мене завітав Микола Максимович:
– Ти знаєш, Саня, ніч не спав після нашої розмови про Якутію. Все думав, а як сприймуть наш матеріал у газеті істинні українці, які воювали чи воюють з путінською нечистю, ті хлопці-військовослужбовці, котрі повернулись з поля бою з важкими пораненнями, чи не осудять нас матері загиблих і тих наших земляків, що пропали безвісти. Бо ж, як не крути, – нагадуємо про ненависну нам Росію, будь вона проклята. А з другого боку – живуть же у тій «кацабщині» українці, які волею долі опинилися під ненависним усьому цивілізованому світові путінським ігом. І не можуть виїхати на батьківщину, бо табу… Переконаний, що співчувають вони нам у війні і радіють, коли наші дрони знищують об’єкти російської інфраструктури, літаки і кораблі, військових чиновників. Хоча, чого гріха таїти, є серед наших, як завжди, і запроданці…
Під враженням «якутських» подій і російсько- української війни, яка приносить чи не кожен тиждень гіркі новини і в наші деражнянські села, щодня хвилиною мовчання вшановуючи пам’ять загиблих і постоявши в жалобі біля будинку культури, де щочетверга збираються рідні та близькі зниклих безвісти наших воїнів, вирішив написати листа до свого давнього знайомого в Якутію. І описати в ньому всю правду про війну, про яку знаю з розповідей «містечкових» хлопців, які повернулися додому – хто у відпустку, а хто – уже демобілізованим з інвалідністю… Нехай і в росії знають про свою ж криваву збройну агресію в Україні не з пропагандистських екранів телевізорів.
