Село Чорна: історія і сучасність

Моє село в уяві — це мамина колискова, це мої перші кроки, це розповіді батьків про минуле рідного краю, це мої перші сходи до храму науки — рідної школи, з якою пов’язане все життя. Це друзі, моя вулиця… Моя батьківщина, моя Україна.

У 1583 році село Чорна мало 870 десятин землі, а всі околиці належали князю Костянтину Острозькому.
Багато років тут росли мішані ліси, які називали чорнолісом. Звідси і походить назва села.
Існує й інша версія: колись один юнак–мисливець зі своєю свитою був на полюванні та заблукав і потрапив у село, де зустрів чорняву дівчину та закохався.
Героїчною сторінкою історії українського козацтва є селянсько-козацьке повстання під проводом Северина Наливайка 1594-1596 років. Перша письмова згадка — це 18 лютого 1596 року. Тут, у нашому селі Чорнава (тепер Чорна), повстанці під проводом Наливайка зайняли вигідний рубіж і кілька годин тримали оборону. Тим часом козаки лагодили вози, гармати, а поранених відправляли на Уманські ліси. Козаки змушені були відступати до Острополя, а далі — за Дніпро. Про ці події йдеться в листах польського гетьмана Ст. Жолкевського.
Отже, 18 лютого цього року селу виповнилось 430 років з часу першої письмової згадки. У 1604 році село згадується у списку спустошених ординцями вже під назвою Чернівка. Тривалий час воно було під гнітом польських панів. 1618 року навала степовиків сплюндрувала с. Чорну. У 1707 році село в числі 12 маєтків входить до так званого Черняхівського ключа. Селом володіли пани Олександр та Іванна Довчерди. Гіркою була доля. Пани частину землі віддавали поміщику Лясоті в оренду. Він зруйнував село.
1793 року Чорна відійшла до казни, а в 1803 році імператор Олександр І віддав цей маєток А. Г. Розенбергу, тодішньому генерал-губернатору південних провінцій.
Видатний земляк Г. А. Розенберг 8 червня 1910 року був призначений губернатором Подільської губернії. Йому ж відійшло і село Чорна, де він провів останні дні і був похований на сільському кладовищі нашого села.
Село у ХVIII та на початку ХІХ століття належало князям Любомирським, а 1815-го перейшло до рук генерал-полковника Рачинського. На початку 40-х років ХІХ століття село купив пан Францішек Рудницький для сина Фомуальда. 1830 року будується великий красивий палац і закладається великий пейзажний парк на 50 десятин (понад 50 гектарів). Автором проєкту був італієць, а співавтором сама Гелена Рудницька. Одноповерховий палац стояв на схилі пагорбу, тому парадний фасад був дещо нижчий, аніж парковий. В цоколі парадного фасаду містилися підвали, а в цоколі паркового фасаду — помешкання для слуг, кухня, буфетна, пральня та інші приміщення. Вікна були квадратні. Зали — кругло-блакитні, їдальня та 14 кімнат. Навпроти палацу стояли стайні, алея навпроти партеру мала пів версти довжини, а у возовці стояла бричка, в якій Гелена Рудницька їздила до Парижу і Дрездена, звідки привозила рідкісні сорти квітів, саджанці різних порід дерев та кущів для облаштування парку на свій смак. Пізніше парк доповнився рідкісними породами дерев. До палацу вела довга ялинова алея. Навколо нього лежали газони, різні квіти милували очі. Мальовничість парку підсилювали два ставки. Були ще ліщинова, грабова та липова алеї. Описував садибу А. Урбановський, який черпав відомості від Матільди Грабовської, котра добре знала Чорну особисто. Селяни Чорної не корились пану і в 1906 році застрайкували. Прибув у село каральний загін та придушив повстання.
У січні 1918 року прийшла в село радянська влада. 1921-го в селі створено колективне господарство, на базі якого в 1923 році утворилась комуна — перша в Шепетівській окрузі.
У 1930 році було запроваджено обов’язкову початкову освіту, а в 1932 році здійснено перехід на 7-річне навчання. У 1917-1930 роках організованої медичної допомоги в с. Чорна не було. 1925 року утворилась комсомольська організація, першим секретарем якої був Федір Йосипович Блонський.
У панському маєтку поселились 35 сімей євреїв. Під час Великої Вітчизняної війни фашисти погнали їх у Старокостянтинів та розстріляли під Попівським лісом. Чим вони завинили?
Почали розбирати польський маєток. Спочатку продавали цеглу, а хто і так брав. І я, як підросла, бігала і брала шматочки цегли, а вдома товкла та цим порохом посипала долівку, змащену глиною. Довго слугував панський льох, в якому квасили огірки, яблука, помідори, капусту та якими пригощали селян на великі свята. Маївки в кінці 40-50-х років були 1 травня. На це свято грав духовий оркестр, лунали пісні, веселилась молодь, працював буфет.
Не стало острівця на панському ставку, де колись грала в карти Гелена Рудницька. Ровесниками панського маєтку були ялини і кілька сосен, які росли на вулиці Шкільній. Через дорогу від них стояла хата моїх батьків, в якій я народилась і виросла. Ці ялини мене заколисували, зупиняли вітер, багато птахів гніздились на них. Моя мама взимку брала мотузку і високо закидала на гілки, які піднімалася все вище і вище, палила в печі цим гіллям. У 80-х роках минулого століття громада села вирішила зрізати сосни. І я, почувши звуки пилки, прибігла, просила не різати, плакала. Ялини і сосни стояли горді, високі, сумні — старі свідки багатьох подій села.
У 1851 році в селі була побудована церква на гроші прихожан та пана Ромуальда Рудницького і священника Ярошевича. Були великі дзвони, які потім переплавили на зброю. Дві вулиці, які прилягали до церкви з обох сторін, називали Церковними. У 1936 році храм розібрали, а матеріал використали на колгоспні будівлі. Священника репресували.
26 червня 1950 року три колгоспи Чернівської сільської ради: ім. Леніна, ім. Шевченка та ім. Сталіна об’єдналися в одну артіль ім. Сталіна. Після розвінчання культу особи Сталіна, було скинуто з постаменту і його погруддя, а колгосп назвали «Комуніст».
1953 року село електрифіковано. 24 серпня 1956 року увечері буря розвалила конюшню. Тоді загинуло 8 великих коней, яких готували для армії. Загинув і сторож Мартин Янчук, а другому, Іллі Паламарчуку, пощастило, бо якраз вийшов на подвір’я. Рая Деравчук згадувала: «Ми їхали з с. Пасічна, куди везли здавати овочі з колгоспного города. За Острополем воза з кіньми підняло і перенесло до скирди неподалік дороги».
В 50-х роках хліб до магазину привозили зі Старокостянтинова та Кустовець Полонського району трактором. Взимку палили в печах картоплинням, стернею, торфом, який різали на долині в напрямку Білецького. Хати були покриті сніпками з соломи. На вікнах були витинанки з паперу та газети замість штор та тюлей. А які я бачила великі воли, що тягнули вози (гарби)!
Люди носили шити фуфайки та піджаки до Федіра Гулеми, а валянки — до Василя Журби, який шив чоботи, плів хватки, волоки для риби, мурував селянам груби, печі, робив снівниці, верстати. Мій тато Петро Коник доглядав на фермі птицю: курей, качок, гусей, індиків.
У селі Чорна з 1953-го по 1958 роки працював пологовий будинок. Акушеркою була Любов Кузьмівна Ярош, яка користувалась авторитетом серед жителів села. А до того пологи прий- мали повитухи, баби-бранки: Дімна Янчук, Лікера Паламарчук.
До війни та після неї у селі був духовий оркестр. У ньому грали Кухта, Бойчук, Янчук, Гумела, Шимонюк.
Головою колгоспу з 1962-го по 1968 рік був Яків Огороднік. Це людина слова. Колгосп став мільйонером. З 1966 року колгосп перейшов на грошову оплату праці, здійснювалось капітальне будівництво, а також було встановлено погруддя Тараса Шевченка на висілку Шевченка. А в селі Чорна пам’ятник полеглим в роки війни громадянам, а біля контори — пам’ятник Леніну, який демонтували у 2016 році.