Знана людина нашого краю
Серед тих, хто працею звеличав Поділля, був і Петро Веремійович Горбач, Герой Соціалістичної Праці, учасник Другої світової війни, ветеран праці, багаторічний голова колгоспу та голова сільської ради.
Петро Веремійович народився 15 травня 1906 року в сім’ї селянина у селі Ружичанці поблизу Проскурова, яке розкинулося на лівому березі невеличкої річки Вовк.
У важкі роки після громадянської війни був активістом, брав участь у створенні місцевого колгоспу та працював у молодіжних трудових бригадах. З 1928 по 1930 роки у Вінниці пройшов курси військових командирів і політпрацівників.
На його долю випало випробування голодних 1932-1933 років, воєнне лихоліття Другої світової війни, яке пройшов зі зброєю в руках, захищаючи Батьківщину з початку до великої Перемоги. Закінчив бойовий шлях у Берліні.
Після війни капітаном запасу з орденами та медалями повернувся в рідне село Ружичанку до дружини і дітей Володимира та Раїси. Мав ще й п’ять поранень, але з ентузіазмом взявся до роботи на посаді голови Ружичанської сільської ради.
Місцевим колгоспом (на той час ім. Сталіна) керував досвідчений, мудрий і талановитий фахівець своєї справи Василь Павлович Мудрецький, при якому господарство розвивалося до початку Другої світової війни і стрімко відбудовувалося та нарощувалася його матеріальна база після великої Перемоги. Ще при В. П. Мудрецькому колгосп став відомим і одним з передових не тільки в районі, а й в області.
Після того, як в 1946 році відійшов у вічність Василь Павлович, односельці обрали головою колгоспу Петра Горбача. Не легким було рішення стати на чолі перспективного колгоспу та продовжувати розвивати матеріальну базу господарства і соціально-культурну сферу села. Та ще й довіру колгоспників-односельчан потрібно було виправдати з честю.
Він знав одне: ні за яку ціну не відступиться від слави господарства і зробить все, щоб ще на більші вершини підняти колгосп!
Енергії в нього було багато. Він рухливий, обачливий, швидко орієнтувався в складній обстановці, завжди знаходив правильний вихід, а до своєї мети йшов наполегливо. З великим ентузіазмом взявся продовжувати справи попередника і незабаром колгосп став ще відомішим не тільки в області, а й далеко за її межами.
А Зірка Героя, яка з’явилася на піджаку Петра Веремійовича, — не фронтова. Вона повоєнна — за успіхи в розвитку сільського господарства, за врожай пшениці та інших сільськогосподарських культур. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 лютого 1948 року йому присвоєне почесне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».
Ще сім земляків-ружичанців разом із ним отримали Зірку Героя – п’ять колгоспниць і два колишніх бригадири колгоспу.
У 1953 році Петро Веремійович успішно закінчив Київський сільськогосподарський інститут по спеціальності «Рільництво». У 1955 році колгоспники Ружичанки одержали великий врожай цукрових буряків (319 ц. з га), проса (41,4 ц. з га), кукурудзи (34.9 ц. з га); м’яса (55 ц. на 100 га с/г угідь) та інших сільськогосподарських культур і стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві та нагороджені медалями учасника ВСГВ. За досягнуті успіхи колгосп був нагороджений Дипломом І ступеня та премійований вантажною і легковою автомашинами. А голова колгоспу відзначений великою Золотою медаллю та радіоприймачем «Мир». За вагомі результати у вирощуванні сільськогосподарської та виробництві тваринницької продукції чимало працівників колгоспу нагороджені орденами та медалями.
Під його керівництвом на господарському дворі зведені нові будівлі, зросли артільні стада худоби. Колгосп став великим багатогалузевим господарством, з кожним роком зростали доходи, ставали заможнішими люди. Правління колгоспу допомагало колгоспникам у будівництві житла, веденні індивідуального господарства, в оранці присадибних земельних ділянок. Зміна оплати праці ще більше зацікавила трудівників.
Петро Горбач, як керівник господарства, дбав не лише про розвиток рослинництва і тваринництва, але й культурно-соціальне будівництво. З його ініціативи в Ружичанці збудовані не тільки ферми великої рогатої худоби та свиней, кролятники, курятники, конюшня, гаражі тощо, а й майстерні з деревообробки, виробництва черепиці, виготовленню цегли, розширені кузні та конюшні, пилорама, електростанції, магазини повсякденного попиту, прийомні заготівельні пункти, лазня та інші об’єкти. Створено кінноспортивний клуб, який прославив Ружичанку і Хмельниччину своїми виступами на Україну та на весь Радянський Союз, та обладнано стадіон з футбольним полем, волейбольними і баскетбольними майданчиками. Було облаштовано дитячі ясла, дільничну лікарню з хірургічним, пологовим, терапевтичним, неврологічним відділеннями, рентгенкабінетом та лабораторією, зубне відділення та зубопротезний цех, аптека, поліклініка, збудовано двоповерховий Будинок культури, який і сьогодні є окрасою села. Працювало дві пасіки, насаджувалися ліси, функціонували п’ять ставків, пісочні та глиняні кар’єри тощо.
П. В. Горбач був принциповою людиною та вимогливим керівником. Він завжди вникав у процеси тієї чи іншої роботи місцевих спеціалістів, механізаторів, колгоспників майже всіх професій. Працювали чотири рільничі, дві городні, садова, дорожня, будівельна, тракторна бригада та бригади іншого виробничого напряму. Розширювався автопарк, впроваджувалися нова техніка, комбайни, зводилися електромережі та мережі радіомовлення.
Принциповим був і до себе, і до сім’ї. Завжди для свого особистого господарства виписував необхідну продукцію чи транспорт і оплачував його вартість в колгоспну касу.
— Навіть коли в неповнолітні роки, — згадує його дочка Раїса Петрівна, — захотіла свіжу полуницю чи інші фрукти, то обов’язково батько оплачував їх через колгоспний магазин і лише тоді я могла їх придбати.
Односельчани згадують, як одного разу з риболовної бригади один рибалка хотів піддобритися до голови колгоспу, доставивши у контору в мішку рибу, то довелось йому відпрацьовувати за такий презент 15 діб під наглядом дільничного, щоб наука була іншим.
І ще випадок, про який жителі села також часто згадують. Виписав Петро Веремійович для розпалювання в грубці гілляк, а привезли йому в двір товсті стволи дерев. Прийшлось потім вручну вантажити горе-працівникам на гужовий транспорт дрова і відвезти на пилораму та здати як будівельний матеріал. Після цього привезли з лісу сухі тонкі гілки.
До прикладу — дружина та його повнолітні діти обов’язково повинні були працювати в колгоспі, як і інші колгоспники.
Багато років самовіддано трудився на посаді голови колгоспу Петро Веремійович. Та так склалися життєві обставини, що, враховуючи його трудовий досвід, наполегливість, підтримку високої дисципліни та принциповість, за направленням партії та влади у 1965 році довелося працювати головою колгоспу і на Івано-Франківщині, де також були не легкі справи в сільському господарстві. Коли досягнув пенсійного віку і йому була призначена персональна пенсія, П. В. Горбач знову повернувся в рідне село. Продовжував деякий час працювати на різних посадах у колгоспі. І, будучи на пенсії, займався громадською діяльністю, виступав та ділився своїми та досягненнями колгоспників перед громадськістю, перед молодим підростаючим поколінням Хмельниччини. Згодом він переїжджає жити в обласний центр, де 22.02.1985 року помер і похований у м. Хмельницькому.
Відтоді чимало минуло часу. Відбулися значні зміни в політичному та економічному житті. Але й сьогодні не втратили своєї актуальності сповідувані П. В. Горбачем принципи хліборобської честі, величі селянського духу і праці. Пам’ять про нього свято зберегли ружичанці.
