Мантра

Якби жінка так готувала їсти, як вимагає грошей, то я нарешті дізнався б, що воно таке триразове харчування. А то ні світ – ні зоря, а вона вже сонним голосом: “Давай гроші!” Може, вона ще й крізь сон щось там про них бурмоче, але того я вже не чую, бо Господь наградив мене таки міцним-преміцним сном – сплю, як (свят, свят, свят) убитий. Навіть на голодний шлунок. То, як каже кум, така захисна реакція. Бо інакше мій організм не витримав би жінчиного грошового терору і в мене дах поїхав би.

Коли ж мені вже зовсім все наосточортіло, то кум порадив на кожен жінчин запит про гроші відповідати: “Давай їсти”. Спочатку її це здивувало і вона, промимривши, “а німиці б ти наївся”, навіть взялася розглядати порожні полиці холодильника. А що там розглядати? То ж не шафи з її одягом. Ось там є на що подивитися, бо напхано туди кофтинок-сукенок-блузочок видимо-невидимо. Більше все-таки невидимо. Бо ж що не день ті поклади повняться і повняться, як колись “закрома родины”. Приблизно із тим же результатом: “закрома” повні, а одягти жінці немає чого. То вона так каже. А я тепер мовчу. Бо одного разу сказав жартома: якби у мене було стільки їжі, як у неї “немавщовдяганки”, то я б давно всіх голодних дітей Африки нагодував би та ще й Нобелівським лауреатом став…
Господи, що після цього почалося! Я всього не запам’ятав, бо ж не комп’ютерну пам’ять маю. Прибамцнутий ледацюга, голомозий невдаха і ужалений психопат – то лишень найлагідніші пункти із мого послужного списку. Всіх інших “заслуг” своїх не осягну й досі. Мабуть, для цього якесь спеціальне дослідження проводити треба… Якби ж якийсь тямущий студент за це взявся, то йому матеріалу на кандидатську і докторську дисертації вистачило б, та ще й залишилося б майбутнім поколінням.
А я з того часу про жінчині вдяганки-забаганки ні слова. Шкода предків. Бо так собі думаю, що наступного разу вона не тільки всі мої секрети, про які я навіть не підозрював, оприлюднить, але й усю мою рідню до сьомого коліна перешерстить. Воно мені треба?! Хай тепер спробує попросити грошей. Добре, що кум систему протидії мені придумав. Тепер, буває, по очах бачу, що зараз почне свою мантру, а вона мовчить. Тільки скоса то на холодильник, то на мене поглядає…
Може б я і досі жив у спокої та благоденствував, якби дідько мене на романтичний вчинок не сподвигнув. Дай, думаю, на день народження жінці книжку “Як економити гроші?” подарую. Подарував. І скінчився мій спокій. Бо тепер тричі на день чую: “Давай гроші, бо вже немає чого економити…” А я їй у відповідь: “Я тобі що, Далі? Я гроші не малюю”. Проте книжки про Сальвадора Далі дарувати не поспішаю. Бо хто його знає, що вона у ній для себе вичитає? Далі ж за життя таким не передбачуваним був…