«Якщо не повернуся до хлопців, а хтось з них загине, як я житиму з цим?..»

Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату,
Що сам собі вибрав я долю таку,
Що пахне свічками і ладаном хата
Й гойдається смуток у кожнім кутку.

Дуже важко сьогодні писати про молодих хлопців, які ще не пізнали життя, не
кохали, не створили сім’ю і не залишили нащадків. Вони стали Героями!

Захищаючи інших, у молоді літа поклали голови і на щиті повернулися до рідного дому… Серед
них – уродженець с. Заслучне, що на Красилівщині, Олексій Іщук.

Народився 4 травня 1990 року в шанованій сім’ї Василя Олексійович а та Людмили
Іванівни Іщуків. Односельці, вчителі згадують його як допитливого, доброго,
старанного і працьовитого хлопця. Гарно вчився в школі й багато уваги приділяв
фізичній підготовці: брав участь у шкільному туристиному гуртку, був учасником
походів на Поліську височину та в Карпати, а ще – змагався у військово-прикладних
видах спорту. В лютому 2007 року, в складі збірної команди району, виступав в
особисто-командних змаганнях серед учнів загальноосвітніх шкіл з кульової
стрільби на першості Хмельниччини, де виборов перше місце серед юнаків у
стрільбі з пневматичної гвинтівки та третє місце серед юнаків у стрільбі з
малокаліберної гвинтівки.
У 2007 році, зі срібною медаллю закінчив Заслучненську ЗОШ І-ІІІ ст. й вступив до
Хмельницького торгово-економічного коледжу, де здобув професію фінансиста.
Потім настав час йти на військову службу. Саме тоді й збулася мрія хлопця стати
десантником: 2010 році Олексія направили служити у 8-й аеромобільний полк
спеціального призначення.
Олексій незабаром став одним із кращих серед солдатів свого призову: за сумлінне
виконання службових обов’язків, зразкову військову дисципліну, а також з нагоди
святкування 48-ї річниці з дня створення частини громадська організація «Вінницька
обласна спілка ветеранів повітрянодесантних військ, аеромобільних військ та військ
спеціального призначення» нагородила Олексія Іщука грамотою.
Відслуживши, він вирішив продовжити навчання й вступив до Тернопільського
національного університету, який закінчив у 2013 році та отримав диплом бакалавра
з фінансів і кредиту. А потім почалася АТО. У червні 2014 року хлопець добровільно
пішов захищати рідну країну.
Чи міг залишатись осторонь? Напевне, міг, але Україна була в небезпеці, тому
одним із перших став на її захист.
Про його службу красномовно свідчать нагороди: 24 серпня 2015 року
нагороджений грамотою Красилівської райдержадміністрації за проявлену відвагу,
мужність, героїзм, патріотизм та сміливість в боротьбі за вільну і незалежну Україну
під час проведення антитерористичної операції та з нагоди 24-ї річниці
Незалежності України. А наступного року, за рішенням Красилівської районної
ради, його портрет занесено на районну Дошку Пошани. 30 квітня 2016 року Олексій
Іщук нагороджений грамотою керівництва АТО за сумлінне виконання службових
(бойових) завдань у складі сил Антитерористичної операції на території Донецької
та Луганської областей. Того ж року нагороджений нагрудним знаком Міністерства

оборони України «За зразкову службу», а Всеукраїнським об’єднанням «Країна» –
медаллю «За оборону рідної держави».
Хто знає, як йому, молодому сержанту, командиру відділення було там, на
передовій? Що пережив, скільком друзям підставив плече, скількох провів в останню
дорогу? Але мріяв повернутися додому, обійняти рідних, напитися води з криниці,
кохати і бути коханим… Про смерть, напевно, й не згадував, бо хто ж думає про таке
в 27-річному віці?
Навесні 2017 року в Олексія була відпустка, а за кілька місяців мав закінчитися
контракт. Батьки, вчителі, яких провідав у школі, переконували після завершення
контрактної служби, повернутися до мирного життя, однак на це в Олексія було своє
тверде переконання:
– Я не зможу покинути своїх хлопців. Вони не навчені, не мають такого досвіду, як
у мене. Якщо я залишу службу, а хтось із них загине, я не зможу з цим жити…
Скільки разів він потрапляв під ворожі обстріли та мінометний вогонь виконуючи
бойові завдання, скільки разів дивився у вічі смерті, проте жодного разу не
відступав, йшов вперед, вів за собою побратимів, був для них прикладом в усьому…
А потім настала та страшна ніч 24 червня 2017 року. Разом із бойовим побратимом
Василем Лаврисем отримали бойове завдання: провести розвідку поблизу
населеного пункту Сокільники Луганської області. З ними було ще кілька
військовослужбовців. Група вже поверталася із завдання, коли якесь передчуття
небезпеки промайнуло у свідомості Олексія – він наказав групі зупинитися і залягти,
а сам з Василем Лаврисем продовжив рух вперед і… натрапили на вибуховий
пристрій ворога. Обоє загинули миттєво, але побратимам врятували життя!
Його поховали зі всіма військовими почестями через два дні в його рідному селі
Заслучне. Провести хлопця в останню дорогу прийшли сотні людей.
«Це була світла людина. З усіма товаришував і з ним усі дружили. Він був
надійний, добрий, порядний, вихований, чесний, доброзичливий, міг підтримати в
будь-яку хвилину, за потреби був готовий прийти на допомогу. Це велика втрата не
тільки для нас, а й для всієї України, бо він був справжнім героєм», – сказав
побратим Олексія Іщука, командир групи з позивним «Марик».
Указом Президента України від 11 жовтня 2017 року No 318/2017 Іщука Олексія
Васильовича, сержанта, командира відділення 8-го Окремого полку спеціального
призначення нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням 23 сесії Красилівської районної ради від 22 грудня 2017 року No 11
Заслучненській ЗОШ І-ІІІ ступенів присвоєно ім’я Олексія ІЩУКА (зараз –
Заслучненський ліцей імені Олексія ІЩУКА).
Рішенням 50-ї сесії Красилівської районної ради від 16 жовтня 2020 року Олексію
ІЩУКУ присвоєно звання «Почесний громадянин Красилівського району»
(посмертно).
Рішенням Заслучненської сільської ради від 12 серпня 2021 року No 303-09/2021 за
особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та
територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку Іщуку
Олексію Васильовичу присвоєно звання «Почесний громадянин Заслучненської
територіальної громади» (посмертно).

Хлопці, яких Олексій Іщук врятував від смерті ціною власного життя, багато разів
приїжджали до батьків, допомагали і завжди дякували за сина. Донині вони
підтримують тісні зв’язки і називають Людмилу Іванівну другою мамою.
Дев’ять років минуло, як пішов у засвіти Олексій Іщук – мужній захисник, добра та
справедлива людина. Чимало змін відбулося за цей час: біля могили сина поховали
батька, Василя Олексійовича, а мама, Людмила Іванівна, разом із сином Іваном,
часто провідують рідні могилки. Тут панує особлива тиша. Все як на інших
кладовищах, де знайшли вічний спочинок наші гарні і сміливі хлопчики, які ще не
жили, не кохали, не натішилися життям, а вже в домовинах…