Струни серця

Чорнота. Чорнота. Чорнота…
Так вмирають покинуті хати.
А розлука, гірка і крута,
Вчить мовчати, до болю мовчати!

​Вже криниця не п’є голосів,
І клямчання дверей заніміло.
Тільки вітер у сутінках сів,
Щоб заплакати тужно й несміло.

​А колись тут світилось життя,
І дитинство сміялося лунко…
А тепер — ні тепла, ні лиця,
Лиш пилюка гіркого ґатунку.

​Не питай, чия в тому вина,
Що замовкли обійстя і люди.
Це історії чорна стіна,
Де лиш пам’ять — була…
Та чи буде?