Про хліб і не тільки…
На небі купчилися чорні хмари, які ось-ось мали пролитися дощем, якого вже давно не було. На зупинці зібралося чимало людей, що з надією поглядали на небо, але не бажали змокнути. До гурту підійшла жінка з похнюпленим хлопчиком років 8-10. Він смикнув її за руку й примхливо сказав:
— Скільки ще того автобуса чекати? Я їсти хочу!
Жінка дістала з пакета буханець хліба й, відламавши шматок, простягла хлопцеві. Він відкусив, пережував і сплюнув:
— Фе, поганий хліб! Я такого їсти не буду!
І кинув окраєць під ноги. Жінка ще хотіла щось сказати, але підійшов автобус, і вона потягла хлопця до салону. Автобус відїхав, а шматок хліба підняла бабуся, яка стояла поруч, і поклала його біля ніжки лавки:
— Голуби їсти будуть… А хлопчина не відає, що таке хліб, та й не вчить його ніхто, бо ні він, ні його батьки не знають, що таке голод…
На душі мені було неприємно. Згадалися слова бабусі, яка завжди нас, своїх вісьмох онуків, повчала:
— Не можна хліб називати поганим, бо таким він не буває. Хліб може бути невдалим, черствим, але поганим — ніколи! Святе поганим не називають!
Бабуся, яка пережила голод 1933 та 1947 років, знала ціну хліба і вчила нас його цінувати. Не раз розповідала про ті страшні часи, які нам важко було уявити, адже ми мали хліба вдосталь: у магазинах великий вибір багатьох сортів, пиріжки, булочки, батони. Перед вітринами зупиняємось і перевіряємо дату виготовлення, свіжість, форму випічки…
Не хочеться завершувати розповідь на сумній ноті, тому розповім про хліб іншу історію.
Доля, як завжди, непередбачувана: вона створила мені ситуацію, в якій я зрозуміла ціну саме нашого, українського хліба. А було так.
Приїхала до далекої Італії на два місяці. Я не вередлива і їла всі страви, які мені пропонували, навіть деякі сама готувала. Єдине, чого мені не вистачало, — хліба. Чорного, запеченого, запашного, бо хіба ж можна їсти без нього український борщ чи шматочок сала з часником?
Мені пропонували білий хліб (щось схоже на французький багет), піцу, але я марила чорним…
Якось із дочкою та онучкою вийшли на базарну площу. Тут серед торгових палаток стояв продуктовий фургон, у якому відкинули один борт, за яким на вітрині лежали хлібобулочні вироби, і серед них — велика чорна запечена паляниця… Чорна, порепана, але як вона пахла!
— Наталко, хліб, чорний, — прошепотіла, не відводячи очей від вітрини.
— Мамо, та подивись на нього — хіба це хліб? Напевно, так запечений, що й не вкусити!
— Я вкушу! Я його зїм замість обіду! Це ж чорний хліб! Він мені снився…
Дочка зітхнула й звернулася до продавця. Я взяла в руки цю паляниця й з усіх сил стримувалася, аби не надкусити просто посеред вулиці.
Повернувшись додому, відрізала шматок й потерла часником. Але відкусити не встигла. Біля мене зупинилася внучка, пятирічна Софійка, й простягла ручку:
— Дай!
Я віддала скибку й приготувала нову, але й вона була не моєю — наступним захотів скоштувати зять, ще одну — дочка, а мені залишився маленький шматочок, який був смачнішим за всі смаколики.
Наталка потім сміялася:
— Якби знала, що цей хліб так сподобається всім, купила б ще два-три буханці…
Ми всі ще кілька днів згадували ту паляницю, її неповторний смак, який пахнув Україною.
А мій зять, який ніколи не був у наших краях, дуже полюбив українську кухню: борщ, вареники, пиріжки з яблуками. А ще — хліб, великий буханець якого я привезла наступного разу. Але то вже інша історія.
