Портрети

«Молитися за тих, хто в окопі, за тих, хто в тилу, за волонтерів, медиків…»

 

«Вибір і покликання – це прерогатива Того, Хто кличе. Тут головним залишається почути голос Того, Хто кличе. В потайних глибинах душі кожного народжується цей відгук на вибір і покликання»

(Митрополит Львівський і Сокальськай Димитрій).

Серед людей, які народилися на Красилівщині, чимало таких, які своїми досягненнями відомі не тільки в Україні, але й за її межами. Серед них – митрополит Львівський і Сокальський Димитрій (в миру Вадим Миколайович Рудюк), голова Інституту церковної історії, голова Синодальної комісії з міжхристиянських відносин, голова Ради Церков Львівщини.

Народився 13 листопада 1971 року в с.Криворудка, Красилівського району (зараз село Антонінської ТГ Хмельницького району) в сім’ї Миколи Семеновича Рудюка та Алли Петрівни Федчук. Велику роль у його вихованні відіграла бабуся Ганна Федчук, яка керувала церковним хором.

Після успішного закінчення середньої школи в 1989 році вступив на історичний факультет Київського державного університету (тепер національного) імені Тараса Шевченка, який закінчив в 1994 році. Ще навчаючись у виші, став нести послух іподиякона біля митрополита Київського Філарета (згодом Патріарха УПЦ КП) у Володимирському кафедральному соборі. 19 червня 1994 року митрополитом Київським Філаретом рукопокладений у сан диякона, 22 січня 1995 року – у сан ієрея і призначений штатним священником Володимирського кафедрального собору та особистим секретарем (1993 – 2000 рр.) Митрополита, а потім Патріарха Київського і всієї Руси-України Одночасно викладав історію України та Української Православної Церкви в Київській духовній академії та семінарії. Часто супроводжував Святійшого Патріарха Філарета в архіпастирських візитах по Україні та за кордон.

З жовтня 1995 року, пострижений в чернецтво з іменем Димитрій на честь святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського.

14 квітня 1996 року возведений в сан ігумена і призначений головним редактором журналу «Православний вісник». У грудні 1999 року призначений головою Видавничого відділу УПЦ Київського Патріархату.

31 січня 2000 року указом Святійшого Патріарха призначений намісником Свято-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря. Того ж року возведений у сан архімандрита, згодом призначений ректором Київської духовної академії і семінарії.

16 липня 2000 року у Володимирському кафедральному патріаршому соборі хіротонізований у сан єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії, а 22 січня 2004 року піднесений до сану архієпископа. 21 січня 2009 року піднесений до сану митрополита, згодом, призначений митрополитом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським, керуючим новоствореною Переяслав-Хмельницькою єпархією, а також постійним членом Священного синоду. В зв’язку з цим звільнений від обов’язків намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва.

27 липня 2010 року, в зв’язку зі смертю митрополита Львівського і Сокальського Андрія Горака, призначений керуючим Львівсько-Сокальською єпархією, зі звільненням від керівництва Переяслав-Хмельницькою і Бориспільською єпархією та Київською православною богословською академією.

До 2012 року митрополит Димитрій залишався головою Синодального управління у справах духовної освіти (Навчального комітету). 20 жовтня 2012 року призначений Головою новоствореного Інституту церковної історії.

У 2019 році митрополит Київський і всієї України Епіфаній призначив владику Димитрія до складу першого Священного синоду Православної церкви України, а згодом був перепризначений головою Інституту церковної історії у ПЦУ.

29 жовтня 2019 року призначений головою Комісії з міжхристиянських відносин, а 24 лютого 2025 обраний головою Ради Церков Львівщини.

Не можна оминути увагою наукову діяльність митрополита Димитрія. Він написав дисертацію «Основи автокефалії Української Православної Церкви» за що йому присвоєно вчений ступінь кандидата богословських наук.

28 грудня 2012 року відбувся захист докторської дисертації на тему: «Українська Православна Церква: історія в портретах». Високопреосвященному митрополиту Димитрію одноголосно було присвоєно вчений ступінь доктора церковно-історичних наук за спеціальністю «Історія Української Православної Церкви».

Митрополит Димитрій є автором багатьох праць з української церковної історії, зокрема з історії церковної біографістики. Будучи ректором Київської православної богословської академії (2000–2010), упродовж 2002–2008 років відродив галерею портретів видатних церковних українських ієрархів та діячів і меценатів Православної Церкви. Відтак на стінах коридорів навчального корпусу та в аудиторіях КПБА на сьогодні красується 106 портретів пензля Семена Панпушина (нині покійного), який був видатним художником та іконописцем. До цих портретів митрополит Димитрій склав наукові біографічні статті, які стали фундаментальними у науковій галузі його інтересів з історії церковної біографістики.

Побачили світ такі книги митрополита Димитрія: «Неправда московських анафем» (1999); «Патріарх Філарет. Хресною дорогою заради Української Церкви» (2004); «Мати церков руських». Десятинна церква в Києві – настав час її відродити» (2005); «Смертю здолавши вирок…» Протоієрей УАПЦ Володимир Рогальський – пастир та історик Антонінського краю. Портрет на тлі доби» (2008); «Історична записка з приводу анафеми на українського гетьмана Івана Мазепу» (2009); у співавторстві з протоієреєм Віталієм Клосом 2013 р. видано ілюстровану книгу-альбом «Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир». Науковий інтерес митрополита Димитрія становить також дослідницька праця з церковного краєзнавства, зокрема з історії церковно-парафіяльних літописів Волинської губернії кінця ХІХ – початку ХХ ст. та української церковної архітектури. Загальна кількість написаних наукових праць та статей митрополита Димитрія на сьогодні складає понад 4000 сторінок, не враховуючи проповідей, які складають понад 2000 сторінок.

Він є учасником багатьох наукових конференцій на церковно-історичну та богословську тематику. Часто виступає на загально-національних каналах українського радіо і телебачення. У журналі «Помісна Церква» з першого числа випуску веде рубрику «Київські Святителі».

У липні 2014 р. митрополит Димитрій (Рудюк) став членом Національної спілки журналістів, а у березні 2015 р.– членом Наукового товариства ім. Шевченка.

Удостоєний державних нагород України: Ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2003); Ордена «За заслуги» ІІ ступеня (2008); Грамоти Верховної Ради України з відзнакою (2025), Грамоти Кабінету Міністрів України (2008), Грамоти мністерства закордонних справ (2008); Відзнаки мерії м. Києва; відзнаки св. Юрія Переможця мерії м. Львова; відзнаки Фонду Андрія Первозваного та відзнаками І, ІІ і ІІІ ступенів св. Миколая Чудотворця «Українського народного посольства» та інших українських наукових і громадських організацій.

Митрополит Димитрій також удостоєний вищих церковних нагород УПЦ Київського Патріархату: Ордена святого рівноапостольного князя Володимира Великого І, ІІ і ІІІ ступенів; Ордена Христа Спасителя (09.10.2005); Ордена св. арх. Михаїла; Ордена свв. рівноап. Кирила і Мефодія; Ордена св. Миколая Чудотворця (13.11.2016); – Ордена Юрія Переможця (14.12.2006); Ордена св. ап. і євангелиста Іоана Богослова (9.10.2018); Медалі «За жертовність і любов до України

Удостоєний церковних нагород Православної Церкви України: Ордена святого Архистратига Божого Михаїла І ст. (16.07.2020); медалі за відродження Свято-Михайльвського Золотоверхого монастиря м. Києва (14.12.2020; Медалі візиту Вселенського Патріарха Варфоломея І в Україну (21.11.2021). Ордена Святого Великомученика Юрія Переможця (3.02.2025).

У 2025 році минуло 30 років з дня свячень Митрополита Димитрія (22.01.1995), а також прийняття чернецтва (3.10.1995); 25 років з дня архиєрейської хіротонії (16.07.2000) та 15 років перебування на Львівській кафедрі (1.08.2010).

Напередодні ювілею мала телефонну розмову з Владикою й задала кілька запитань

– Владико, які процеси у Православній Церкві України Вас найбільше хвилюють?

– Особисто мене турбує один момент – єдність українського православ’я, яке в Україні й надалі переживає певні складні процеси, і це торкається перш за все його єдності.

Ця тема надскладна і є такою, яка на фоні інших подій в Україні, зокрема війни, є дуже втомливою, психологічно важкою, бо здавалося б ті жахи війни, мали б сколихнути православних привести і їх трішки до тями, а ми бачимо, що в декого навіть немає відповідної реакції на цю тему і складні події в Україні. Речники УПЦ МП і надалі в дискусіях продовжують товкти одну і ту ж саму тему «покаяння», правильності чи неправильності хіротоній та канонічності. Хоча очевидно, що Константинопольська Церква через Томос та відповідні попередні свої ухвали цій проблемі поклала кінець ще у 2018 році.

– Над яким дослідженням ви, як історик, сьогодні працюєте?

– Над написанням історії Київських Митрополитів. Це праця з галузі церковної біографістики. Я її практично сьогодні завершую і вона ще й супроводжується їх ілюструванням, тобто написанням уявних і оригінальних зображень. Над цим дослідженням я працюю вже понад 15 років. Є й інші здобутки. Але це є головна моя праця. З цієї причини з’явилася ще в часи мого ректорства галерея академічних портретів видатних представників Української Православної Церкви від хрещення до сьогодення пензля нині покійного С. Панпушина, які розміщенні на стінах навчального корпусу Київської православної богословської академії. Портрети Київських митрополитів, до їх історії, виконанні вже в іншому стилі нашим художником А. Орльоновим. Ці дві колекції знайдуть своє гідне місце в нашому надбанні. Більше особливо про цей проект не буду розповідати. Незабаром побачите…

– Як люди мають рятуватися під час війни?

–Як каже преподобний Ісидор Пелусіот: «Війни запалюються більше всього заради набуття чужого майна… Таких розпалювачів війни потрібно називати згубними демонами… тому то захищати себе – справа законна». Подібні, накреслені мною деякі запозичені думки від святих отців складають богослів’я війни, погляд Церкви на неї. Війна це велике зло, втрати, руйнування, смерть. Вона забирає зовсім молоді життя. В горі залишаються батьки, дружини, діти, цілі сім’ї. Ми бачимо, як дехто на цьому тлі легковажить, перетворює загублені життя у війні в статистику, звикає до багатотисячних втрат. Будь-яка війна колись закінчується, але ця війна за наше виживання має в своїй основі для українців глибинні причини, самоствердні та самоідентифікаційні. Людям потрібно самоогранізовуватися і дуже адекватно в час війни себе поводити – пам’ятати про молитву за наших українських героїв захисників, за збереження їхнього життя там, де очі наших воїнів дивляться у вічі смерті. Молитися за тих, хто в окопі, за тих, хто в тилу, за волонтерів, медиків, рятувальників, електриків. Молитися за мир та спокій.

Нещодавно у митрополита Димитрія був день народження. Ми, його земляки, приєднуємося до всіх привітань, які надійшли на його адресу, і щиро бажаємо владиці міцного здоров’я та щедрого Божого благословення!