Любисток

Оберіг, зітканий з любові

 

Нині всі думки Тетяни Костіної про сина, який береже наш спокій. Навіть поринаючи в улюблену справу, її серце безупинно молиться за найдорожчого воїна й щомиті обіймає його.

Жінка не сподівалася, що війна принесе їй таке жорстоке випробування, адже з дитинства жила у світі гармонії, мистецтва та здійснення мрій. Спершу були музична школа та балетна студія, а потім — навчання в музичному училищі й згодом у педагогічному інституті.

Сьогодні її знають як талановиту методистку міського управління культури, яка пише сценарії, реалізує безліч урочистостей, проводить тематичні вечори та творчі зустрічі. А ще Тетяна — артистка муніципального оркестру, чий кларнет здатен торкнутися найтонших струн людської душі.

Син Владислав, зауважує Тетяна Олександрівна, зростав дивовижно обдарованою дитиною. Коли хлопчикові ледве виповнилося чотири роки, він уже з легкістю підкорив комп’ютер, а згодом самотужки навчився читати. Любов до музики привела його до школи мистецтв, де він по-новому відкрив для себе гру на фортепіано. Однак юнак обрав педагогічну стезю — навчався в Національному університеті «Острозька академія». Він поспішав ділитися знаннями з дітьми: навчав англійської мови в приватній школі, а також працював учителем у Нетішинському академічному ліцеї.

У 25 років мирне життя Владислава змінила мобілізація. Замість шкільної крейди до рук довелося взяти зброю, а замість затишного класу — крокувати в холодні окопи.

Влад не часто виходив на зв’язок, і за цим мовчанням таїлися нелегкі фронтові будні. Разом із побратимами йому довелося тримати позицію протягом довгих та виснажливих 105 діб.

— Мій син уже встиг пережити неймовірно багато під обстрілами, втрачаючи побратимів, а це невимовний, глибокий біль, — каже Тетяна Олександрівна.

Там, на «нулі», цінності пізнаються через зовсім інші критерії, і те, що в мирному житті здавалося буденністю, перетворюється на справжнє диво. Через щільні ворожі атаки логістика була майже неможливою — провізію для бійців, які тримали рубежі, вдавалося доставляти вкрай рідко. Єдиною ниткою сполучення залишався вантажний дрон, який оборонці називали «Бабою-Ягою». Однак його зусиль не вистачало на всіх, тому траплялося так, що голодувати доводилося по два, а то й по чотири дні поспіль. Хлопці пили воду, яку самі знезаражували спеціальними засобами.

Коли на позицію передали велику окопну свічку, для Влада та його бойових товаришів вона стала справжнім порятунком: уперше за півтора тижня бійці змогли зварити чай і запарити сухий суп. Ковток теплої води зігрівав та дарував надію там, де навколо панувала лише пронизлива холоднеча й безкінечні обстріли.

Рятувала ще й інтелектуальна «їжа». У хвилини відпочинку Владислав читав з екрана телефона електронні книги на найрізноманітніші теми, а найбільше його вразила історія про виживання людини в концтаборі. «Ця книга реально змінила моє життя, — ділиться Влад. — Вона довела, що навіть у найстрашнішому пеклі ти можеш зберегти в собі людину, захистити своє справжнє «я». Ніхто й ніколи не здатен забрати в тебе свободу, яку ти маєш у власній голові. Життя — це не про пошук абстрактного щастя, це про пошук сенсу тих випробувань, які тобі випало пройти, щоб саме завдяки їм надати своєму існуванню справжньої цінності».

З цієї пекельної позиції підрозділ виходив уже взимку. Довгий шлях через засніжений ліс, що розтягнувся на важкі кілометри, став для виснажених бійців ще одним колом випробувань. «Коли йдеш стежкою, грузнучи в глибокому снігу, і раптом збоку вилітає ворожий дрон, — розповідає Владислав, — ти чуєш цей пекельний, пронизливий свист над головою. У такий момент єдине, що залишається — впасти за найближче дерево, міцно обійняти його стовбур і просто молитися всім серцем, щоб залізна смерть тебе не помітила».

Почув Всевишній ці молитви — і материнські, і синівські. Вони зустрілися напередодні Нового 2026 року. Тетяна побачила свого сина виснаженим, схудлим і обмороженим, але живим. Попереду на нього чекав довгий і складний шлях лікування. Однак, пройшовши крізь неймовірні випробування та відновивши сили, вчитель-воїн Владислав знову повернувся до строю.

— На власному досвіді знаю, якою важкою дорогою йдуть сьогодні всі матері, дружини та сестри наших захисників, — ділиться Тетяна Костіна, — адже на війні зараз служать мій єдиний син і мій рідний брат. Вони, по суті, вся моя родина, моє серце. І найбажаніше в житті — це коли після довгого, тривожного мовчання ти нарешті почуєш від сина короткі слова: «Мамо, не переживай, у мене все гаразд». Ми пройшли з сином великий, дуже тяжкий шлях, і я продовжую підтримувати його у всьому.

Тримаючи свій культурний фронт, Тетяна Олександрівна не втомлюється дарувати людям свято, затишок та красу, а її кларнет продовжує звучати в оркестрі як символ незламності, безмежної віри та надії на мирне майбутнє.

І справді, материнська любов — найсильніший оберіг. Навіть крізь морок війни, долаючи сотні кілометрів, пробивається це величне почуття, аби зігріти, додати сил та розрадити свою дитину, яка захищає рідну землю.