Помічник

Мобілка затірлінькала за п’ять хвилин до восьмої. Такі ранні дзвінки нічого доброго не віщують, тому їх і чути не хочеться. Але на номер таки глянув.

— Незнайомий, — уголос промимрив, все ще роздумуючи, чи варто відповідати, тим більше, що останні три цифри — 666 — насторожили і дуж-ж-ж-е напружили, бо ж зовсім не надихали на приємне спілкування.
Тірлінькання змовкло лише тоді, коли, вичерпався відведений на виклик час…
Та не встиг і двері зачинити, як мобілка озвалася знову. Від несподіванки аж здригнувся. Глянув на екран — номер той же. Отож треба відповідати. Занехотя тулю мобілку до вуха і чую противний скрипучий жіночий голос:
— …шивцю влаштую вирвані роки. Ох, і влаштую. Знатимеш, як…
Схоже, що жінка розпочала лютий монолог ще до того, як набрала номер, і не змовкала, поки йшов виклик, розганяючи свою злість до невидимого і ще нечутного співбесідника. Так що я втрапив на вже дуже навіть підготовлений грунт.
— Ага, соізволили таки нарешті снізойти до нас грішних, — заскрипіла вона, вже звертаючись до мене. — Скільки я маю чекати, га? Ти що зранку мав зробити? Я ж тобі звечора наказала, щоб ти не дрихнув до полудня, а брався до роботи на світанку, як тільки розвидниться. А ти, турку немирований, вирішив, що жінка за поріг, то ти вже сам собі хазяїн? А не діждеш ти, свиняче рило! Де тебе чорти носили, що ти досі й за холодну воду не бравсі?
У цю мить в жінки, мабуть, закінчилося повітря в легенях і вона змовкла, переводячи подих. А я, навпаки, обізвався.
— Жіночко, а ви до кого взагалі-то дзвонете?
У мобілці щось зашаруділо, а тоді вона вибухнула праведним гнівом:
— Як це до кого? До апостола!
Сказати, що я здивувався, то нічого не сказати. Думка, що снувалася у голові, раптом щезла, бо ситуація виявилася геть нестандартною. Але вже наступної миті якась невідома сила штовхнула мене і я, як то кажуть, спіймав кураж…
— Шановна, — якомога урочистіше промовляю, випрямивши згорблену спину і розправивиши плечі, ніби жінка і справді могла мене побачити. — В Апостола Петра сьогодні неприйомний день. Так що попрошу вас зі всілякими дрібницями його не турбувати…
У мобілці згустилася така тиша, яка буває хіба що перед грозою. І вона не забарилася.
— Як це, неприйомний день? Ти що верзеш? Ти що, вже зранку балухи залив? Ось почекай, доберусь я до тебе, то буде вже і неприйомний тиждень, а то, може, й місяць…
Та не став я чекати, коли вона до мене хай і по телефону добереться, й суворо так зауважую:
— Жіночко, не богохульствуйте. Апостол Петро сьогодні проводить регламентні роботи на брамі, бо вона останнім часом стала дуже неприємно скрипіти, коли він її відчиняє і зачиняє…
Не знаю, що більше вразило жінку — чи згадка про богохульство, чи про скрипіння брами, але вона на якусь мить змовкла. А тоді як заверещить:
— Яка ще брама? Які ще регламентні роботи? Яке ще скрипіння? Що ти верзеш, припадошне. Ти мене за кого маєш? Ти подиви на нього…
— Брама звичайна — до раю, — уже зовсім спокійно відповідаю. — Погодьтеся, що якось не солідно, коли душі спраглі відпочинку і спокою після мирської суєти, зі скрипом до раю заходять? Хіба можна таке терпіти? От Апостол Петро і намислив її завіси змастити…
Такі подробиці мали б повернути жінку до дійсності, і вона, нарешті, могла б здогадатися, що помилилася номером, а я її розігрую. Але ні.
— А ти хто? І звідкіля знаєш, чим Апостол Петро займається і що у нього там скрипить? — єхидненько запитує, промовляючи кожне слово так, ніби воно чималих грошей їй коштувало.
— Я його помічник. І для того тут і настановлений, аби паству на путь істинний навертати та від гріхів оберігати. А то набалакають усілякої крамоли, а потім брама у Петра скрипить, бо рідко відчиняється…
У мобілці щось важко засопіло, потім ще важче зітхнуло, і зв’язок таки обірвався.
— Ну, нарешті, — полегшено видихнув, і рушив на роботу, де біля брами відпочинкового комплексу «Бджолиний рай» вже порався… Петро — наш майстер на всі руки. І прізвище у нього відповідне — Апостол. А я у нього помічник…