«Де була б ти сьогодні, Європо, де була б ти, якби не вони?»
Для початку трішки маловідомих фактів:
*Для українців війна розпочалася у березні 1938 року, коли внаслідок Мюнхенської змови, угорські війська зі зброєю захопили новопроголошену Карпатську Україну, яка перед тим входила до складу Чехословаччини. В боях було понад 800 убитих і поранених бійців Карпатської України. Супутні втрати січовиків за різними даними склали від 2 до 6,5 тисячі чоловік.
*У вересневій кампанії 1939 року вже 112 тисяч українців вступили у двобій з Вермахтом у складі Війська Польського. 7834 жовніри української національності загинули у боях з німецькими окупантами під польськими прапорами, а 16 тисяч отримали поранення.
*В Україні червона армія широко практикувала так званий «достроковий» призов юнаків 16–17 років, яких без підготовки та нерідко погано озброєних відразу кидали в бій, в результаті чого вони масово гинули.
*Загалом у Другій світовій війні загинув кожен п’ятий українець. Серед військовослужбовців призову літа 1941 року вціліли тільки 3% від загальної кількості.
* * *
Мільйони людей повстали проти нацизму і перемогли. А повернувшись з фронтів Другої світової, вони ставали до верстатів, бралися за відбудову шкіл, лікарень, житла, орали сплюндровані поля й засівали пшеницю… А ще були керівниками заводів, підприємств і організацій. На грудях багатьох із них, поруч із бойовими нагородами, були ордени та медалі за звитяжну працю. Про кількох красилівчан сьогодні моя розповідь.
Бабенко Павло Карпович
(10.01.1918 – 2.06.1981)
Фронтовими дорогами пройшов усю війну: з червня 1941 до травня 1945 року. Воював на Південно-Західному, Сталінградському, Південному, 4-му Українському фронтах. Був командиром 16-ї окремої телеграфно-будівельної роти 4-го Українського фронту. Підполковник. До 1947 служив в армії.
За ратні подвиги нагород- жений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го та 2-го ст., медалями.
У 1947–1960 роках – заступник директора, директор Красилівської машинно-тракторної станції Кам’янець-Подільської (Хмельницької) області, директор ремонтно-технічної станції Красилівського району Хмельницької області.
25 грудня 1962 року його призначили першим секретарем Красилівського райкому компартії України. Саме з цього часу починається розквіт селища Красилів, яке за його керівництва набуло статусу міста. У цей час побудовано меморіальний комплекс «Площа Слави», приміщення середніх шкіл №1 та №3, восьмирічної школи №4, нові корпуси центральної районної лікарні, кінотеатру «Случ», поштамту, універмагу, стадіону «Юність», житлових будинків, прокладено десятки кілометрів асфальтованих доріг. Розпочато будівництво агрегатного заводу, очисних споруд міста. Побудовано птахофабрику та комбікормовий завод у Красилові, свинокомплекс у Западинцях, комплекси з відгодівлі ВРХ у Кременчуках та Заслучному.
У 1971 році обраний депутатом Верховної Ради України. На посаді першого секретаря перебував до 1973 року. За трудові здобутки нагороджений орденами Жовтневої Революції, «Знак пошани», двома орденами Трудового Червоного Прапора та медалями.
Бородій Василь Олександрович
(14.02.1920 – 7.04.2003)
У 1940 році отримав диплом фельдшера. Коли розпочалася Друга світова, його направили на прискорені курси з підготовки спеціалістів при військово-медичній академії в Ленінграді. Що не встиг вивчити у стінах Уманського медучилища, доводилося надолужувати в коротких перервах між операціями у прифронтовому шпиталі. Оперував самостійно, адже на фронті ніхто не питав про дипломи, потрібно було просто рятувати людські життя. Так пройшов усю війну. Перемогу зустрів у Берліні.
Закінчив з відзнакою Він- ницький державний медичний інститут і став працювати лікарем хірургом. 4 жовтня 1962 року його призначили на посаду головного лікаря Красилівського району і одночасно завідувачем хірургічного відділення. За його керівництва побудовано поліклініку (зараз це адміністративне приміщення), перший та другий корпуси стаціонару, приміщення інфекційного відділення.
На рахунку Василя Олександровича 16 праць з питань організації та розвитку хірургічної допомоги. Протягом п’яти скликань обирався депутатом районної ради.
До військових нагород додалися трудові, зокрема, орден Трудового Червоного Прапора, медалі. Указом президії Верховної Ради УРСР у 1985 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар УРСР».
Пахальчук Федір Єфремович
(16.11.1916 – 26.01.2012)
У 1937 році розпочав навчання у військово-морському училищі імені М. В. Фрунзе в Ленінграді. В 1939–1940 роках брав участь у радянсько-фінській війні.
1941–1945 рр. – командир 2-го дивізіону катерів-тральщиків 4-ї бригади тралення Червонопрапорного Балтійського флоту. Брав участь у понад 250 операціях з тралення, висадки десанту, супроводження підводних човнів і конвоїв, знищив понад 48 тисяч морських мін, 11 кораблів і 3 літаки противника.
22 червня 1944 року Пахальчуку Ф. Є. присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Окрім того, він нагороджений: двома орденами Червоного Прапора, орденом Нахімова ІІ ст., чотирма орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни І ст., орденом Єлизавети (вручала англійська королева в 1944 році), двома орденами Дружби Китаю, чехословацьким орденом Червоної Зірки та медаллю «Золота Зірка», багатьма медалями.
У 1952 році закінчив командний факультет Військово-морської академії ім. К. Є. Ворошилова і почав службу в Порт-Артурі, де командував з’єднанням кораблів Тихоокеанського флоту. У 1955 році призначений начальником штабу дивізії охорони водного району на Чорному морі, командував бригадою кораблів. У 1960 році призначений командиром бригади кораблів охорони водного району Червонопрапорного Чорноморського флоту (Одеса). З 1965 року – командир Потійської військово-морської бази на Чорному морі, контр-адмірал. У 1972 році вийшов у відставку.
31 рік був Головою Ради ветеранів АРК рибної промисловості «Антарктика». Почесний громадянин м. Одеси.
Калюк Кирило Пантелеймонович
(11.05.1921 – 7.11.1987)
Під час Другої світової був зв’язківцем 55-ї танкової бригади. Брав участь у боях на Кримському півострові, у Сталінградській битві, за звільнення Києва, Мінська, Вільнюса, Каунаса, Риги. У складі 3-го гвардійського Сталінградського корпусу брав участь у військових діях проти японської армії. Учасник двох парадів Перемоги 24 червня 1945 року та 9 травня 1985 року.
За ратні подвиги нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ст., медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Японією».
У 1948 році очолив колектив Красилівського районного вузла зв’язку. За час його керівництва в кожному населеному пункті з’явилися радіоточки, а на підприємствах, у колгоспах, багатьох будинках – телефони. У Красилові побудовано нове триповерхове приміщення райвузла зв’язку, у багатьох селах – відділення зв’язку. На цій посаді працював до виходу на заслужений відпочинок.
Данилюк Остап Артемович
(5.03.1920 – 19.11.2008)
У 1940 році Антонінським райвійськкоматом Кам’янець-Подільської області призваний до лав червоної армії. Служив у сухопутних військах на західному кордоні в 26-й Сталінській дивізії, яка в 1941 році була вщент розбита.
Згодом були важкі бої за оборону блокадного Ленінграда у складі 76-го протитанкового винищувального полку. Його бійцям доводилося воювати з ворогом, який мав значну перевагу у живій силі і техніці.
У серпні 1941 року німецькі війська вийшли до Неви і відрізали шлях прямого сполучення з містом. Одночасно було захоплено залізничну станцію і місто опинилося у важкому становищі без продуктів та медикаментів. Тому в листопаді 1941 року поставку в місто життєво необхідних вантажів стали здійснювати дорогою через замерзле Ладозьке озеро. Це була 30-кілометрова дорога, яка стала для ленінградців справжньою дорогою життя. Серед тих, хто доставляв вантажі у місто, був Остап Артемович Данилюк.
А далі були міста і села Латвії, Литви, Білорусії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Світлий день перемоги 9 травня 1945 року зустрів у Празі.
Після повернення додому аж до виходу на заслужений відпочинок працював в автомайстерні Антонінського цукрокомбінату.
Кавалер п’яти медалей «За відвагу».
Козачук Олексій Степанович
(30.03.1908 – 30.03.1985)
Навесні 1944 року був мобілізований на фронт. Потрапив до артилерійсько-стрілецького полку, де його призначили мінометником. Брав участь у звільненні Тернопільщини та Львівщини.
А потім були важкі бої за звільнення Угорщини. Брав участь у форсування Дунаю неподалік м. Будапешт. Звільняв від нацистів міста і селі Австрії, Німеччини.
Додому повернувся восени 1945 року. На той час, як і в кожному господарстві, не вистачало чоловічих рук. Олексію Степановичу доручили працювати на свинофермі. Сумлінно доглядав свиней протягом чотирьох десятиліть.
Мав бойові нагороди: чотири медалі «За відвагу», орден Слави 3-го ступеня та медалі «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною».
