«Ми вас туди не посилали…»
25 грудня 1979 року так званий «обмежений контингент радянських військ» висадився в Афганістані на летовищах міст Кабул, Баграм і Кандагар. Приводом для вторгнення стало бажання тогочасного керівництва кремля змінити очільника Афганістану – Аміна.
Участь громадян Радянського Союзу у війні в Афганістані комуністична влада намагалася особливо не афішувати. За дев’ять років війни до Афганістану було направлено 620 тисяч радянських військовослужбовців, з них 160 тисяч українців. Там загинуло близько 15 тисяч хлопців, з яких 3000 – українці. 11 тисяч стали інвалідами, ще 42 тисячі отримали середні та легкі поранення, травми та контузії, котрі дають про себе знати й досі. 115 тисяч перехворіло інфекційним гепатитом, 31 тисяча – черевним тифом. Хворіли і втратили здоров’я майже всі…
За етнічним походженням в Афганістані найбільше загинуло росіян, українців та узбеків. Багато «афганців» померли через деякий час від ускладнень після поранень і контузій, чимало страждало від отриманих ран та депресій.
Сьогодні про хлопців, які воювали в Афганістані, від окремих людей можна почути: «Загарбники… Чого йшли на чужу землю?..» або «Їм пільга? За що? Ми їх туди не посилали…» І як пояснити, що в ті часи відмова виконувати накази командирів вважалася зрадою і суворо каралася, як переконати, що чимало з них, маючи гіркий досвід тієї війни, сьогодні взяли до рук зброю і стали в лави захисників? І чим виміряти горе й сльози матерів, які зустріли своїх синів у «чорних тюльпанах»?
Хочу розповісти про одну жінку, яка втратила у тій безглуздій війни свого сина, – красилівчанку Ганну Якимівну Гонтар. 3 червня 1985 року в її дім прийшла біда – загинув у далекому Афганістані двадцятирічний син Петрик.
Він був у сім’ї молодшою дитиною, втіхою та надією батьків, спокійним і змалку дуже самостійним. У 15 років, закінчивши 8-річну школу, вступив до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму. Навчаючись там, захопився альпінізмом. І хто ж то міг подумати, що те захоплення стане першою сходинкою до пекла!..
Там, у місті над Смотричем, зустрів своє кохання. Дівчина була на рік молодшою. Закохані мали багато спільних планів, мрій. З нею Петро танцював на випускному вечорі, вона проводжала коханого в Саратовську область, куди він отримав направлення на роботу.
У Петра була можливість не йти на службу, а продовжити навчання у виші. На державні екзамени приїхали представники військово-будівельного інституту і запропонували стати його студентом без вступних екзаменів, на що хлопець відповів:
– Хай-но я в армію піду, подивлюсь, що воно таке – військове будівництво.
За призначенням працював не довго – призвали в армію. У місцевому райвійськкоматі служив земляк із Старокостянтинова, викликав Петра й запитав:
– Ну що, земляче, хочеш із батьками побачитися перед службою? Їдь додому…
Ніби на крилах, полетів до рідного міста. Привіз у полотняній торбинці 100 карбованців по одному металевому:
– Оце, мамо, на музики, а про решту – думайте…
Їх – вісім молодих, дужих хлопців – відібрали й повезли в Москву, а згодом – у Ташкент. Про те написав з дороги. Здригнулось серце в сестри, адже розуміла, що та дорога вела до Афганістану, куди направляли найкращих: з освітою, спортсменів, здорових…
І почалися бойові будні в далекій, спекотній країні. Кожен день був по вінця наповнений тривогою, але додому летіли заспокійливі звісточки: «У мене все нормально»…
Та не могли вони заспокоїти маму, адже знала, в яке пекло потрапив її син, що не всі звідти повертаються живими. Вже й у Красилів на той час привезли у «чорному тюльпані» 19-річного Васю Олексюка.
«Сину, як тобі там насправді?» – не раз запитувала в думках. Писав, що служить у Кабулі й материнське серце трішки заспокоювалося – то ж столиця, там спокійніше та безпечніше. Але він був не в столиці, а поблизу Кабула – охороняв дорогу.
Вже згодом, через кілька років, про зустріч з Петром Ганні Якимівні розповів однокласник сина, Петро Снігур, якому випала нелегка місія – вивозити хлопців з Афганістану в «чорних тюльпанах». Якось його автомобіль зупинили на дорозі до Кабулу. Вийшов з кабіни, а назустріч солдат з автоматом. Привітався, назвав його на ім’я.
– Я тебе не знаю? – Відповів здивовано.
– Не впізнав? Та я ж Петро Гонтар!
Не міг повірити, що геть сивий і змарнілий до чорноти солдат – його однокласник!
2 червня 1985 року Петро Гонтар загинув разом із дванадцятьма товаришами по службі. У райвійськкоматі вже знали про смерть хлопця, але батькам не поспішали нести страшну звістку. Сказали про смерть сина 11 червня ввечері, а наступного дня о 12-й годині додому привезли цинкову домовину, повідомивши, що похорон за дві години.
Серця батьків рвалися на шматки. За що поклали у домовину їх сина, який ще й життя не пізнав! Ще молодим поклав голову під час Другої світової його дідусь Яким, мамин батько, але ж він захищав свою землю, а його онук – у чужій країні, за чужі інтереси…
Сходило сонце, наставала ніч, цвіли квіти й достигали яблука, а для матері час ніби зупинився. Рідні часто не пускали її на кладовище, та вона чекала ночі, й коли всі засинали, бігла до сина. Падала на могилу і говорила, говорила… Під ранок, спустошена й безсила поверталася додому. Сідала перед столом, де стояв портрет Петра й не могла надивитися на таке дороге й рідне обличчя.
Інколи виникала думка: а може, то не правда? Не бачила ж сина у труні, не дозволили відкрити, попрощатись. А ще – лист, відправлений Петриком 2 червня. Його отримали вже після похорону. Він просив сестру вислати фотопаперу. Але наступна думка спростовувала попередню – з таким не жартують!
Через два роки після смерті сина помер його батько, Іван Семенович. Майже тридцять років прожила ще Ганна Якимівна, тамуючи біль за невинно убієнним сином.
…15 лютого минає 37 років з часу виведення радянських військ з Афганістану. Проте провину від пролиття невинної крові учасники тих бойових дій відчувають і досі. І нині болять душі рідних та близьких, які втратили своїх синів, братів, батьків… Цю історію неможливо викреслити з пам’яті людей.
